РОЗДІЛ 1

   У кожного є спогади про дитинство. У когось приємні, теплі, у когось трохи розмиті, хтось вже майже все забув, але навіть крізь роки у серці зберігається особливо яскравий спогад, пов'язаний з якою-небудь річчю чи подією.

  Так-от, тим самим спогадом бабусі Ліни був ліхтар – звичайний старий ліхтар, в який ставили свічку, коли хотілося таємничості, атмосфери затишку. Він був не просто спогадом, вона тримала його в шафі і час від часу запалювала свічку, і тоді спогади наче оживали у відблисках вогника, а бабуся мрійливо усміхалася…

   Будинок, в якому жила, тоді ще маленька, Ліна, стояв наприкінці села. Маленький, затишний будинок був домівкою для  семилітньої Ліни, її старшого  брата Олега, батьків та бабусі. Ліна пам’ятала запах свіжої бабусиної випічки, звук приймача, веселий гомін за столом, коли вся родина збиралася за вечерею. Але справжнім дійством для Ліни було запалювання ліхтаря замість звичного освітлення. Свічка розгорялася неквапливо, випускаючи тоненькі цівки диму і освітлюючи кімнату. Старе пожовкле скло пропускало тьмяне світло, створюючи на стінах чудернацькі відблиски, а дорослі лякали дітей, створюючи тіні з пальців. І тоді оживали на стінах зайці, вовки, птахи і був вереск, сміх… Ліхтар запалювали вечорами, коли хотілося вистави тіней, але кілька вечорів у році бабуся Ліни ховала його у шафу і суворо наказувала  не виймати. Це повторювалося кожного листопада – останні два вечори ліхтар був під забороною. Бабуся була суворою жінкою, тому пояснень від неї годі було очікувати, Лише одного разу вона неохоче пояснила онучці, що в кінці осені з’являються вони – Тіні листопада – ліхтар може їх привабити і тоді чекай чого завгодно: тіні можуть забрати до себе . Бабуся зробила страшні очі: «І тоді ти, Ліно, назавжди залишишся тінню на стіні!» Вона розсміялася і погладила дівчинку по голові. Але  ці слова Ліна ще довго чула у вухах.

   Все скінчилося одного жовтневого вечора -  бабусі не стало. За метушнею, клопотами всі забули про її заборону, тож ліхтар залишився на столику, де завжди і стояв. Пройшов місяць. Був останній вечір листопада. Стомлена мама задрімала на дивані, батько затримався на роботі, а Ліна навшпиньках, щоб не розбудити маму, потихеньку вимкнула телевізор і клацнула вимикачем. У кімнаті стало тихо, крізь фіранку світив місяць, з їхньої з братом кімнати долинали звуки  – Олег знову грав у свої комп’ютерні ігри.

–Олегу, давай, пограємо в що-небудь, мені сумно, - Ліна потягла брата за рукав, той сказав не заважати і зайнятися своїми, дитячими, справами. «Пограйся з ляльками», - глузливо відмахнувся він. Насуплена Ліна повернулася до кімнати, де все ще спала мама. Зайнятися було нічим, в кімнаті було трохи лячно і її погляд впав на ліхтар. Рука сама потягнулася до нього, але, згадавши бабусин наказ, відсмикнула руку. «Та що буде? Я ж доросла вже, це все бабусині казки, та й мама з Олегом тут» Ліна, підбадьорюючи сама себе, потяглася за ліхтарем, запалила сірником свічку, мить – і ліхтар вже відсвічує по стінах. В кімнаті зараз стало світло і Ліна вже крутить з пальців вовка, він мчить по стіні, кривляючись. Ось Ліна висолоплює язика і розглядає тінь на стіні, а ось вже інша тінь на стіні показує Ліні язика, Ліна махає рукою і інша тінь махає рукою і тягнеться рукою до Ліни! Не встигла Ліна скрикнути, як та тінь схопила її за руку по-справжньому, потягла до себе і дівчинка відчула себе невагомою пір’їнкою, що злітає на відблисках ліхтаря! Хотіла крикнути, але  звук перетворився на шелест, а сама Ліна стала прозорою тінню в полум’ї свічки! Враз почалися з’являтися тіні інших примарних людей, тварин, а ось і Мурчик – старий бабусин кіт, якого вона ледь пам’ятала, правда, він якийсь однотонний, але це був він! Забувши про свою біду, Ліна потягнулася до нього, і ось на стіні тінь дівчинки вже обіймає кота. Через прочинену кватирку влетів подих осіннього вітру і свічка, трохи повагавшись, згасла. Тіні на стінах поволі зникли - тільки затихаючий шелест і два осінні листочки кружляли по кімнаті. Мама прокинулася, коли листок впав їй на обличчя, рвучко кинулася до вікна, зачинила його, у темряві перечепилася через стіл, старий ліхтар впав на підлогу і закотився десь під ліжко. Жінка ввімкнула світло на шум прибіг Олег, але Ліни вже не було…

   Вона ще довго блукала в оточенні таких самих тіней у напівпітьмі. Їй не було вже лячно, дитяча цікавість перемогла страх та й Мурчик бродив поблизу. « Де я?», - тихим шелестом спитала Ліна високу худорляву тінь. Тінь на хвильку затрималася і прошелестіла у відповідь: «Тут». Нічого не зрозумівши Ліна полетіла далі. «Ого, я можу літати!», - усвідомивши це, тінь зраділа, але через мить радість змінилася цікавістю, сумом. Ліна озирнулася довкола, побачила навкруги якийсь гайок, лягла на землю і гірко заплакала. Від її сліз земля вкрилася прохолодною росою. Поруч присіла тінь якоїсь дівчинки і спробувала втішити Ліну: «Я – Софія. Не плач, заспокойся, а то навкруги буде туман і я не зможу тебе бачити». Дівчата розсміялися і  над лісом почали літати світлячки. Нова знайома потягнула Ліну за собою на галявину.

–Ти хотіла знати, де ми? - тінь розтягнулася на землі. – Ми – скрізь, де є світло і ніч. На відміну від тіней, що  слідують за своїм власником, ми – вільні, ми не прив’язані до чогось чи когось. Іноді можемо лякати когось вечорами, коли прикріплюємось до чиєїсь тіні, іноді кружляємо в танці з осіннім листям, створюючи завірюхи. Ми – Тіні листопада.

–А чому Тіні листопада?

–Бо ми можемо проникати в світ людей тільки в останні дві ночі листопада. Це ночі, коли запалюють свічки в ліхтарях чи гасові лампи. Тоді ми можемо з’являтися, як смішні тіні на стінах, можемо захопити когось до себе і той хтось залишиться з нами, а одна тінь може знову повернутися в свій звичний світ. Але останнім часом це трапляється все рідше. Люди перестали користуватися ліхтарями, вже є звична електрика, а згадки про Тіні листопада стали казками.