Розділ 12: Родинний скандал.

Маєток Мелфоїв у Вілтширі ще ніколи не здавався Нарцисі настільки холодним, похмурим і мертвим, як того вечора. Важкі свинцеві хмари, що прийшли слідом за нею з Шотландії, нарешті розродилися грозою. Потоки води стікали по високих готичних вікнах камінної зали, розмиваючи обриси тисових лабіринтів у саду, а спалахи бліскавок раз у раз вихоплювали з темряви суворі, застиглі обличчя предків на стародавніх полотнах.

Нарциса сиділа в глибокому кріслі з темного оксамиту, схрестивши тонкі пальці на колінах. На ній була проста, але елегантна сукня кольору нічного неба — наче мовчазний бунт проти білої вовни, яку вона так любила носити на публіці. Вона не запалювала свічок; єдиним джерелом світла було зеленувате полум'я каміна, в якому з тріском горіли  товсті поліна.

Тишу розірвав не грім, а гучний, лютий спалах летючого пороху. Зелений вогонь зметнувся до самої стелі, і з каміна практично вилетів Люціус Мелфой. Його зазвичай бездоганна дорожня мантія була розстебнута, кінець дорогої шовкової краватки збився вбік, а платинове волосся, зазвичай ідеально укладене, пасмами липло до спітнілого від гніву чола. У руці він стискав не тростину, а зім’ятий, майже розірваний шматок пергаменту — офіційне послання від Северуса Снейпа, яке наздогнало його прямо під час таємної вечері з помічником міністра.

— Ти збожеволіла?! — голос Люціуса зірвався на хрипкий, неконтрольований фальцет ще до того, як попіл улігся на паркет. Він зробив три широкі кроки вперед і жбурнув зім'ятий лист прямо до її ніг. — Ти втратила залишки розуму, Нарцисо?! Половина Опікунської ради вже шепочеться у мене за спиною! Мені пишуть чиновники з Департаменту магічного правопорядку, цікавлячись, чому моя дружина влаштовує романтичні прогулянки під дощем із цим... із цим підземельним виродком!

Нарциса навіть не здригнулася. Вона повільно підвела очі, дивлячись на чоловіка з такою крижаною байдужістю, яка зазвичай змушувала ельфів-домовиків у паніці ховатися по кутках.

— Стримай свої емоції, Люціусе, — тихо, але дивовижно твердо промовила вона. Кожне її слово звучало як удар кришталевого келиха об мармур. — Твій крик чути навіть у підземеллях Маєтку. Роду Мелфоїв не личить поводитися як маґлівські торговці на базарі.

— Не смій вчити мене манерам! — засичав Люціус, підступаючи майже впритул до її крісла. Його обличчя перекосилося від отруйної люті, суглоби пальців, що стискали чарівну паличку, побіліли. — Ти зганьбила моє ім'я! Я місяцями вибудовую репутацію, я плачу тисячі галеонів Фаджу та редакторам «Віщуна», щоб довести, що цей вампір — небезпечна тварина, якій не місце поруч із чистокровними дітьми! І що я бачу натомість? Моя власна дружина, матір мого сина, стоїть посеред Гоґсміду на очах у Макґонеґел і дозволяє цій потворі цілувати собі руки! Дозволяє йому дивитися на себе так, ніби... ніби ти його чергова нічна здобич!

Він різко розвернувся, міряючи залу швидкими, нервовими кроками, активно жестикулюючи рукою з масивним родовим перснем.

— Це удар у спину, Нарцисо! Ти розумієш, що цей нікчема Люпин використовує тебе? Він б’є по мені через мій єдиний вразливий фланг — через мою родину! Він хоче виставити мене посміховиськом перед усім чистокровним світом. Снейп написав, що це виглядало як дешева театральна вистава, де ти грала роль загіпнотизованої дурепи! Що він сказав тобі в тій крамниці? Які ментальні чари він до тебе застосував? Відповідай мені!

Нарциса повільно підвелася з крісла. Її постава була бездоганною, але в її рухах більше не було тієї покірної м’якості, якої Люціус очікував від неї всі ці роки. Вона дивилася на нього і вперше в житті бачила не величного, впливового лідера, яким він так старанно прикидався, а маленьку, залякану, глибоко обмежену людину. Його параноя, його вічний страх втратити статус, його дріб’язкові фінансові інтриги в Міністерстві — усе це зараз виглядало настільки нікчемним порівняно з тією глибокою, столітньою впевненістю і внутрішньою силою, яку випромінював Даміан Люпин.

— Він не застосовував до мене жодних чарів, Люціусе, — відповіла вона, і в її голосі вперше чітко почувся небезпечний, холодний тон роду Блек. — Він просто розмовляв зі мною. Як джентльмен. Як людина — чи істота, якщо тобі так зручніше, — яка володіє інтелектом і знає історію нашої родини краще, ніж ти сам. Він згадав твого батька, Абраксаса. І знаєш, що я зрозуміла, дивлячись на професора Люпина?

Люціус застиг на місці, важко дихаючи й дивлячись на дружину з сумішшю гніву та раптового, неусвідомленого остраху.

— Що ж ти зрозуміла? — процідив він крізь зуби.

— Я зрозуміла, наскільки ти далекий від свого батька, — безжально, наче лезом бритви, різонула Нарциса. — Абраксас Мелфой ніколи б не став бігати по Міністерству зі скаргами й писати анонімні пасквілі в газети, якщо б у нього з’явився сильний опонент. Він би зустрівся з ним віч-на-віч. А ти... ти просто боїшся. Ти боїшся його знань, його сили, його манер. Ти називаєш його «тварюкою» лише тому, що твій власний розум не здатний піднятися вище за рівень міністерських циркулярів та підрахунку золота в сейфах Ґрінґоттсу.

— Замовкни! — закричав Люціус, піднімаючи паличку, але Нарциса навіть не моргнула. Вона зробила крок уперед, змушуючи його мимохідь відступити.

— Ти звинувачуєш мене в тому, що я ганьблю твоє ім'я? — її голос перейшов на крижаний, пронизливий шепіт. — А чи подумав ти хоч раз, як я почуваюся в цьому домі? Ти перетворив наш шлюб на золоту вітрину для своїх політичних партнерів. Ти бачиш у мені лише додаток до свого статусу, гарну ляльку в білому хутрі, яку можна вивести у світ, щоб показати багатство Мелфоїв. Ти зачинив мене в цьому позолоченому склепі, оточив параноєю та страхом перед Міністерством. Я роками терплю твою дріб'язковість, Люціусе. І коли в моєму житті з’являється хтось, хто здатний побачити в мені не просто місіс Мелфой, а Нарцису Блек... ти влаштовуєш цю жалюгідну істерику.