Розділ 6: Сонце в бокалі.

Денне світло, навіть таке бліде й проціджене крізь важкі осінні хмари Шотландії, завжди залишалося для Даміана Люпина чимось штучним. Завдяки прадавній європейській магії крові та складним алхімічним чарам, які він наклав на свій одяг і шкіру перед виходом, сонце більше не могло спопелити його, проте воно все ще залишало відчуття сухого, легкого лоскоту на порцелянових щоках. Для мешканців Гоґсміду, які звикли бачити вампірів лише у темних провулках Лютого, його поява на залитій світлом головній вулиці селища була видовищем водночас захопливим і лякаючим.

Даміан ішов не поспішаючи, заклавши руки за спину. Поли його чорного оксамитового фрака м’яко гойдалися в такт крокам, а срібне шиття на жилеті ловило рідкісні сонячні промені, змушуючи перехожих студентів мимохідь відступати до стін крамниць. Його затемнені скельця окулярів надійно ховали погляд, але сам він бачив усе з надприродною чіткістю.

Таверна «Три мітли» зустріла його звичним гулом, запахом гарячого вершкового пива, медовухи та смажених каштанів. Але щойно висока постать професора нічних мистецтв затінила собою дверний проріз, гул у першій залі помітно стих. Даміан повільно зняв окуляри, склав їх до кишені й озирнувся.

Мелфої сиділи біля великого еркерного вікна. Це було найкраще місце в закладі, захищене від загального натовпу легкою ширмою з темного дерева. На столі перед ними стояли витончені кришталеві келихи з витриманим вогняним віскі для Люціуса та блідо-золотистим ельфійським вином для Нарциси. Сонце, заломлюючись крізь товсте вітражне скло, грало в кришталі, змушуючи вино здаватися рідким бурштином. Люціус якраз розгортав якийсь офіційний пергамент із міністерською печаткою, коли тінь Даміана впала на їхній стіл.

— Яка чарівна картина сімейної ідилії, — пролунав низький, оксамитовий голос Даміана, розрізаючи напружену тишу кутка. — Містере Мелфой. Леді Нарцисо. Доброго дня.

Люціус Мелфой здригнувся, і його рука з масивним родовим перснем на мить завмерла над пергаментом. Він повільно підвів голову, і його сірі очі налилися холодною, отруйною зневагою. Пальці міцніше стисли срібну голову змії на тростині.

— Люпине, — процідив Люціус, навіть не намагаючись підвестися. Його голос був тихим, але наче наповненим битим склом. — Твоя зухвалість змагається лише з твоїм невіглаством. Ти вважаєш, що якщо Дамблдор дозволив тобі блукати коридорами школи, то ти маєш право порушувати спокій шляхетних родин у громадських місцях? На твоєму місці я б тримався ближче до підземель. Денне світло тобі не личить.

Даміан ледь помітно посміхнувся, демонструючи ідеально білі, трохи гостріші, ніж зазвичай, зуби. Він проігнорував випад Люціуса і перевів свій глибокий, сталевий погляд на Нарцису.

Вона сиділа нерухомо. Її пальці в тонкій білій рукавичці тримали ніжку келиха, і в цьому світлі її платинове волосся здавалося вилитим зі срібла. Вона підвела очі, зустрічаючи погляд вампіра з бездоганною, чистою гордістю жінки з роду Блек. Проте в глибині її зіниць Даміан прочитав дещо інше — не страх, а раптовий, гострий спалах зацікавленості, який вона спробувала сховати за маскою байдужості.

— Сонце, леді Нарцисо, — Даміан витончено вклонився, ледь торкнувшись пальцями грудей, — річ примхлива. Але коли воно заломлюється у вашому келиху, це видовище варте того, щоб ризикнути навіть моєю... делікатною шкірою. Мені приємно нарешті побачити ту, про чию грацію ходять легенди навіть у вищих кланах континенту.

— Професоре Люпин, — Нарциса відповіла тихим, чистим, як крига, голосом. Її тон був бездоганно ввічливим, але кожне слово важило не менше за удар батога. — Чутки в нашому світі часто перебільшують. Як і чутки про те, що істоти вашої... природи здатні цінувати світську бесіду більше, ніж свіже полювання.

— О, справжнє полювання — це завжди бесіда, моя леді, — Даміан зробив крок ближче, невимушено спершись однією рукою на спинку порожнього стільця поруч. Його рубіновий перстень блиснув у сонячному промені, наче крапля свіжої крові. — Обмін думками, вивчення слабкостей партнера, очікування правильного моменту. Ваш великий свекор, лорд Абраксас Мелфой, чудово це розумів. Мені випала честь зустрічатися з ним у Відні, понад тридцять років тому.

При згадці імені батька Люціус помітно напружився, його обличчя зблідло від гніву.

— Абраксас був людиною залізної волі та бездоганного стилю, — продовжував Даміан, і в його голосі зазвучала тонка, знущальна ностальгія. — Він ніколи не дозволяв собі опускатися до дрібних інтриг у пресі чи ховатися за спини міністерських чиновників. Якщо у нього був ворог, він дивився йому в очі й вирішував питання силою власної магії, а не скаргами до Опікунської ради. Дивно, як сильно часи змінюють... родинні традиції.

Це був прямий, безжальний ляпас. Даміан відкрито натякнув, що Люціус — лише бліда, боягузлива тінь свого великого батька.

Люціус різко схопився з місця, стілець із гуркотом відкотився назад. Срібна змія на його тростині ледь чутно здригнулася — рука чарівника була готова вихопити паличку з потаємного руків'я. Кілька відвідувачів таверни обернулися, затамувавши подих.

— Ти... нікчемне поріддя, — просичав Люціус, і його голос тремтів від люті. — Ти смієш згадувати мого батька своїм брудним ротом? Твоє перебування тут закінчиться швидше, ніж ти думаєш. Я особисто подбаю про те, щоб тебе вивезли звідси в залізній клітці. Нарцисо, ми йдемо.

Він схопив дружину за лікоть, намагаючись підняти її з-за столу. Але Нарциса не поспішала. Вона повільно, з королівською грацією опустила свій келих на стіл. Її погляд усе ще був прикутий до Даміана. На її губах, зазвичай замкнених у холодну лінію, з’явився ледь помітний, майже невидимий натяк на іронічну посмішку. Вона вперше за довгі роки бачила, як хтось зміг одним словом зняти з її чоловіка маску величного аристократа, оголивши його слабкість і страх.