Глава XXI: Епілог — Фундамент, що тримає небо

Минуло кілька років. Місто, яке колись починалося з руїн та розчарувань, тепер розрослося і засяяло життям. Воно не було схожим на величні, але холодні замки минулого. Це було місто світлих вулиць, міцних дахів та садів, що навесні наповнювали повітря солодким ароматом яблунь.

​Оріон стояв на пагорбі, де колись зникав його перший дім. Тепер тут стояв високий, сонячний будинок громади. Він уже не носив на поясі важкий інструмент, але руки його, як і раніше, відчували кожен камінь, кожен подих дерева. Він навчив сотні учнів, і тепер будівництвом займалися вони, а він лише спостерігав, посміхаючись у бороду.

​Поруч із ним стояла Еліза. Вона більше не носила оксамиту, її одяг був простим, з льону та вовни, але в її поставі залишилася та сама впевненість, яка колись лякала, а тепер — надихала. Вона керувала школою, де навчала дітей не тільки грамоті, а й історії — щоб ніхто і ніколи не забув, до чого призводить гординя і як важливо цінувати працю рук своїх.

​— Ти знову дивишся на вежу, — тихо сказала вона.

​Оріон кивнув на далекий обрій, де на місці старої Срібної Скелі тепер був звичайний, спокійний схил, порослий лісом.

— Я дивлюся на те, що ми не побудували, — відповів він. — І це, мабуть, найважливіша частина нашого міста. Ми побудували життя на рівному місці, а не на скелі, що вимагала жертв.

​Внизу, на площі, вирував ярмарок. Лунала музика, сміялися діти, а майстри виставляли свої найкращі роботи: міцні меблі, витончений посуд, надійні інструменти. Це був світ, де кожен мав своє місце, і де не було місця для страху.

​— Чи ти щасливий, Оріоне? — запитала Еліза, глянувши на нього.

​— Я виконав свою роботу, — відповів Майстер, поклавши руку на плече супутниці. — Я не просто збудував стіни. Я збудував фундамент, на якому ці люди можуть будувати власне щастя. А це і є справжня майстерність.

​Він востаннє окинув поглядом місто, вдихнув повні груди чистого повітря і пішов вниз, до людей. Він не був королем, не був правителем — він був просто Майстром, який повернувся додому.

​А десь там, за обрієм, сонце котилося до заходу, фарбуючи небо в кольори стиглої пшениці. І це світло означало лише одне: завтра буде новий день, нова робота і нове життя, яке вони будуватимуть разом, крок за кроком, камінь за каменем.