Глава XVII: Останній подих каменю

Гуркіт уламків, що падали, заглушав усе. Оріон стояв перед вогняною завісою, яка відрізала його від Лисиці. Вежа схилилася набік, і кожен новий подих конструкції міг стати останнім.

​— Лисице! — гукнув Оріон, намагаючись перекрити рев полум'я. — Якщо ти залишишся тут, ти не станеш легендою! Ти станеш просто попелом у цій норі! Виходь!

​З-за вогняної стіни почувся сміх, але тепер у ньому не було виклику — лише втома.

— Легенди будують такі, як ти, Майстре. А такі, як я, — лише те, що залишається після того, як вежі падають. Я не можу піти з тобою. Я не знаю, як жити в твоєму світі, де кожен — рівний. Для мене це гірше за смерть.

​Оріон бачив, як одна з головних несучих балок, яку він сам колись власноруч обробляв, почала тріщати. Він зрозумів: якщо він не витягне її зараз, вони обоє будуть поховані під цими уламками. Він не міг дозволити цьому статися. Не заради неї — заради самого себе. Він був будівничим, і його покликанням було рятувати те, що було збудовано.

​Він кинувся в обхід, через вузький технічний хід, який знав лише він. Повітря було гарячим, як у кузні, дим забивав легені. Він пробився до зали, де стояла Лисиця. Вона сиділа на підлозі, дивлячись на те, як вогонь пожирає її останні скарби — сувої, карти, плани, які колись мали принести їй владу над усім краєм.

​— Ти прийшов по мене? — вона підняла очі, в яких вперше за всі роки не було крижаного блиску. — Навіщо? Я зруйнувала твій дім. Я хотіла зламати твоє життя.

​— Я прийшов не за тобою, — Оріон схопив її за руку і силою підняв на ноги. — Я прийшов за тим, щоб цей замок не вбив людей, які живуть внизу. Ти — частина цієї конструкції, і ти маєш вийти разом зі мною.

​Він тягнув її до виходу, і в цей момент вежа здригнулася востаннє. Центральна опора, яку підпирали майстри внизу, витримала, але стеля над ними почала обвалюватися. Оріон закрив її собою, відчуваючи, як важкі уламки б’ють по плечах.

​Вони вивалилися на балкон якраз у той момент, коли вежа остаточно втратила рівновагу і почала повільно, наче велетень, що лягає спати, осідати вглиб фундаменту. Оріон стрибнув, зачепившись за виступ скелі, і втягнув Лисицю за собою на безпечний уступ.

​Вони лежали на холодній скелі, дивлячись, як замок — гордість Лисиці, її фортеця, її всесвіт — перетворюється на купу каміння. Хмара пилу піднялася в небо, закриваючи зірки. Тиша, що настала після цього, була важкою, наче камінь.

​Лисиця лежала нерухомо. Вона дивилася на руїни, і в її очах повільно гасло щось, що тримало її стільки часу. Вона була переможена, але не Оріоном. Вона була переможена часом і власною порожнечею.

​— Весь мій світ… — прошепотіла вона, торкаючись пальцями брудної скелі. — Все, що я збирала, зникло.

​— Твій світ був в’язницею, — відповів Оріон, встаючи і відтрушуючи пил. Він дивився вниз, де в темряві степу вже запалювалися вогні його нового міста. — Тепер у тебе є вибір. Або залишитися тут і зникнути, або спуститися вниз і почати вчитися будувати щось справжнє.

​Вона підняла на нього погляд, і в ньому вперше промайнула іскра людського страху. Страху перед невідомістю.

​— Хто я там буду? — запитала вона.

​— Ти будеш просто людиною, — відповів Оріон. — Це найскладніша роль, але вона того варта.

​Він розвернувся і почав спуск. Він не озирався. Він знав, що вона піде за ним — не тому, що він її змусив, а тому, що руїни її замку більше не могли її гріти.