​Глава XVI: Сходження до вогню

Дорога до Срібної Скелі завжди здавалася важкою, але зараз, під покровом диму, що вже починав вириватися з вікон замку, вона виглядала як шлях у саме пекло. Оріон ішов попереду, його хода була швидкою та впевненою. Позаду нього рухалася колона — не озброєні воїни, а майстри: теслярі з сокирами для підпорок, каменярі, що знали слабкі місця скелі, та прості люди з відрами і лопатами.

​Коли вони наблизилися до воріт замку, зсередини почувся гул, схожий на звіриний рик. Це була вежа, яка вже почала «дихати» під тиском власної ваги, що зміщувалася через маніпуляції Лисиці. Каміння сипалося з карнизів, а повітря стало гарячим і задушливим.

​— Вона там, — прошепотів Марко, вказуючи на головний вхід. — Дивись!

​На балконі, оточена язиками полум'я, що з кожною секундою розгоралися все сильніше, стояла Лисиця. Її чорний оксамитовий плащ розвивався на вітрі, а волосся було розпатлане. Вона не виглядала як володарка замку — вона виглядала як дух руйнації, що загнаний у кут.

​— Оріоне! — її голос пролунав над площею, сповнений істеричного сміху. — Ти прийшов подивитися? Ти прийшов бачити, як те, що ти так ненавидів, ховає тебе під своїми уламками?

​— Я прийшов врятувати те, що належить людям, — відповів Оріон, не зупиняючись. — Вежа не належить тобі, і замок не належить тобі. Це будівлі, які служать іншим. Відійди, Лисице, поки ще є час.

​Вона кинула в його бік щось блискуче — це був ключ від центральних механізмів, який злетів у прірву.

— Тепер ніхто не зупинить обвал! — закричала вона. — Нехай усе зникне!

​Оріон зрозумів: часу на розмови немає.

— Марку, візьми людей і перекрийте потік води в нижніх резервуарах! Еліно, з групою майстрів — до опорних балок у підніжжі! Якщо ми не підпремо центральну опору, вежа складеться в лічені хвилини!

​Його голос діяв на людей, як команда. Вони розбіглися, виконуючи свою частину роботи. Оріон сам кинувся до воріт. Він знав цей замок краще за будь-кого — він будував його стіни, він знав кожну приховану шпарину в його структурі.

​Усередині було схоже на пекло. Дихати ставало неможливо, перекриття тріщали, наче кістки велетня. Оріон пробивався крізь дим, користуючись своєю пам’яттю. Він прямував до центрального вузла — великого механізму, що розподіляв воду і тримав основну вагу вежі.

​Раптом на його шляху постала постать. Лисиця не пішла з балкона. Вона стояла в головному залі, тримаючи в руках факел, готова підпалити останні запаси масла, що посилять пожежу. В її очах було стільки болю, що на мить Оріон побачив не тирана, а нещасну жінку, яка все життя будувала навколо себе стіни, щоб нікого не впускати до свого серця.

​— Чому ти не можеш просто змиритися? — запитала вона, і її голос тремтів. — Ти міг бути моїм головним майстром. Ми могли б правити цим світом разом.

​— Ти будувала для себе, — відповів Оріон, обережно ступаючи до неї. — А я будую для всіх. У цьому наша різниця. І саме тому ти зараз програєш — бо ти одна, а в мене за спиною ціле місто.

​Він зробив ривок, намагаючись вибити факел з її рук, але підлога під ними хитнулася. Величезний уламок стелі з гуркотом упав між ними, розділяючи залу на дві частини.

​Вежа здригнулася так сильно, що Оріон упав на коліна. Він відчув, як конструкція почала «дихати» інакше — вони змогли стабілізувати опору внизу. Тепер у нього було лише одне завдання: витягнути звідси Лисицю, бо якщо вона загине тут, цей біль ніколи не залишить його місто.