​Глава XV: Тріщини в короні

Найманці не повернулися до Срібної Скелі. Вони розчинилися в степу, забравши із собою сумнів — отруту, яка почала повільно підточувати впевненість Лисиці. Вона чекала на них три ночі, не заплющуючи очей, і з кожною годиною її гнів перетворювався на параною. Вона ходила залами свого замку, де колись лунали її накази, а тепер чути було лише відлуння її власних кроків.

​Замок, який мав бути символом її влади, раптом став її в'язницею. Вона почала бачити зрадників у кожній тіні, у кожному подиху вітру. Її наближені — ті небагато, що ще залишалися — почали тікати один за одним, бо розуміли: Лисиця втратила зв'язок із реальністю.

​Тим часом у місті Оріона відбувалася справжня подія: вони завершили будівництво центральної площі. Це була не просто площа — це було місце, де сходилися дороги з усіх навколишніх земель. Сюди почали прибувати люди не з страху, а з цікавості та бажання долучитися до чогось справжнього.

​Оріон стояв на помості, спостерігаючи, як люди діляться своїми знаннями. Майстри з інших долин обмінювалися досвідом із його учнями. Вони будували місто не як закриту фортецю, а як відкрите серце регіону.

​— Вона не прийде, — сказала Еліна, підійшовши до Оріона. — Вона забарикадувалася на горі. Вона боїться навіть визирнути у вікно.

​Оріон подивився на Срібну Скелю.

— Вона боїться не нас, Еліно. Вона боїться того, що її світ, збудований на страху, нарешті зник. Вона не знає, як бути людиною, коли в тебе немає влади над іншими. Це і є її справжня поразка.

​Але фінал ще не настав. У розпал свята на площі з'явився гінець. Він був виснажений, одяг на ньому був у лахмітті. Це був один із тих, хто ще залишався в замку Лисиці. Він упав перед Оріоном на коліна.

​— Майстре… — прохрипів він. — Вона збожеволіла. Вона підпалила архіви. Вона вирішила, що якщо замок більше не належить їй, то він не дістанеться нікому. Вона хоче обвалити центральну вежу, щоб знищити все, що було накопичено за десятиліття.

​Оріон завмер. Він знав, що вежа Срібної Скелі тримала на собі не лише каміння, а й складну систему водопостачання, яка живила всі навколишні поля. Якщо вона впаде, величезний регіон залишиться без води на наступний сезон. Це була не просто помста — це був акт останньої, нищівної руйнації, яка зачепить невинних.

​— Вона хоче забрати з собою в безодню цілий край, — голос Оріона став твердим, як сталь.

​Він обернувся до людей на площі. Запала тиша. Вони розуміли, що означає цей вибір. Вони могли залишитися в безпеці свого нового міста, чекаючи, поки Лисиця сама себе знищить. Але вони не могли дозволити їй відібрати в них майбутнє.

​— Хто піде зі мною? — запитав Оріон. — Ми не йдемо на війну. Ми йдемо рятувати те, що належить усім нам.

​Сотні рук піднялися вгору. Люди, які будували місто, були готові захистити життя. Це було вже не місто Оріона — це було місто вільних людей, які зрозуміли, що їхня свобода закінчується там, де починається байдужість до долі інших.

​Вони рушили до гори. Цього разу це була не втеча, як у першій главі. Це був марш тих, хто знав, заради чого вони живуть.