Глава XIV: Тіні в майстерні

Ніч була безмісячною, такою темною, що навіть зорі, здавалося, боялися пробитися крізь густий покрив хмар. Оріон працював у своїй тимчасовій майстерні — невеличкому наметі на околиці міста, де він допізна креслив плани для нових житлових блоків. Він чув кроки ще до того, як вони наблизилися до входу. Це були не важкі чоботи робітників і не легкий біг дітей. Це були кроки професіоналів, які звикли рухатися безшумно.

​Оріон не підняв голови, продовжуючи креслити лінію фундаменту.

— Ви прийшли вчасно, — сказав він, не обертаючись. — Я чекав, що ви будете трохи раніше.

​З темряви вийшло троє. Вони були закутані в темні плащі, їхні обличчя ховали каптури, але в руках вони тримали довгі, вузькі клинки, які ледь помітно відблискували в слабкому світлі каганця. Ватажок найманців, високий чоловік із холодними, порожніми очима, зробив крок уперед.

​— Ти Майстер, — прохрипів він. — Вона наказала нам забрати твоє життя. Каже, що ти — причина всього безладу в цьому краї.

​Оріон нарешті відклав олівець і повільно підвівся. Він був на голову вищий за них, і в його очах не було й тіні страху. Він був спокійний, як камінь, на якому він зводив свої споруди.

— Вона багато чого каже. Лисиця ніколи не розуміла, що безлад — це лише відсутність фундаменту. Ви прийшли вбити мене, бо боїтеся, що ваше життя закінчиться разом із її владою.

​Найманці перезирнулися. Вони звикли до того, що жертви благають про помилування або намагаються втекти. Оріон же розмовляв з ними, як з учнями, які прийшли на урок.

​— Не витрачай слів, Майстре, — відрізав ватажок, роблячи випад клинком. — Твої розмови не врятують тебе від гострої сталі.

​Оріон не відступив. У момент, коли клинок мав розсікти повітря, він зробив рух, який міг виконати лише той, хто все життя працював з деревом та металом — точний, економний, без жодного зайвого зусилля. Він підхопив важкий теслярський молот, що лежав на верстаку, і одним коротким ударом відбив меч найманця вбік. У наступну секунду він уже був усередині їхньої «трійки», вибиваючи зброю з рук іншого.

​Це не було бійкою воїнів. Це було, як кажуть, «виправлення конструкції». Він розбивав їхній напад, як розбивають неправильно встановлену перегородку.

​— Ви — лише інструменти, — сказав Оріон, притискаючи ватажка до опори намету самим лише тиском свого передпліччя. — Ви працюєте на ту, хто не знає, як створити хоча б цеглину, але знає, як розбивати. Чи не час вам змінити роботу?

​Найманці були шоковані. Їхня впевненість у власній перевазі розсипалася, бо Оріон навіть не намагався їх вбити. Він просто демонстрував їм свою перевагу — не в силі, а в розумінні того, як працює світ.

​— Вона заплатила нам, — просичав ватажок, намагаючись вирватися.

​— Вона заплатила вам золотом, яке скоро перетвориться на пил, бо її влада розсипається, — Оріон нарешті відпустив його. — Ідіть. Скажіть їй, що я не будую війну. Я будую місто. І якщо ви повернетеся, ви зустрінете не вбивцю, а цілу громаду людей, які навчилися захищати своє право жити.

​Найманці, не озираючись, кинулися геть у темряву. Вони прийшли вбивцями, а пішли з відчуттям, що зустріли когось, хто набагато сильніший за їхню найману злість.

​Оріон залишився один. Він знову сів за стіл, узяв олівець і продовжив креслення. Його руки не тремтіли. Він знав, що найманці — це був останній «зовнішній» аргумент Лисиці. Тепер вона залишиться віч-на-віч із власною поразкою.