Глава III: Дорога крізь вітри та сумніви

​Шлях до Срібної Скелі не був просто стежкою — це був виклик, кинутий кожному, хто наважувався покинути затишні низини. Степ поступово змінювався: трава поступалася місцем гострому каменю, а м’яке повітря — холодному подиху високогір’я. Оріон їхав на Бурані, постійно тримаючись на поготові. Він знав, що Лисиця не залишить дорогу без нагляду; вона любила контроль так само сильно, як любила ілюзії.

​Буран відчував напругу господаря. Кінь йшов обережно, внюхуючись у кожен порив вітру, що намагався збити їх з курсу. Оріон згадував слова Еліни. Срібна Скеля не була замком у класичному розумінні — це була фортеця, висічена в монолітній породі, чиї стіни зливалися з сірим небом. Лисиця обрала це місце не випадково: звідси вона бачила все королівство, але ніхто не міг бачити, що коїться всередині її «золотих» мурів.

​Минуло два дні шляху. Оріон ночував під відкритим небом, розпалюючи крихітне багаття, яке ледь гріло в передгір’ї. Він не шукав розкошів, він шукав ясності. Кожна хвилина в дорозі була для нього часом на роздуми. Він думав про Марка, про свою хату, яка зараз стояла пусткою, і про те, наскільки тендітною є людська свобода. Чому такі, як Марко, так легко віддають своє життя в руки того, хто ніколи не знав ціни праці? Оріон не знаходив відповіді, але він знав одне: допоки він тримає сокиру і має поруч вірного коня, він не дозволить Лисиці перетворити весь світ на її особисту шахівницю.

​На третій день скелі почали змикатися. Дорога перетворилася на вузький серпантин, де з одного боку була прірва, а з іншого — гостра кам’яна стіна. Оріон побачив перші ознаки «господарювання» Лисиці. По дорозі валялися кинуті інструменти, зламані вози, які ніхто не підібрав. Це був справжній почерк Лисиці: використовувати людей, доки вони могли працювати, а потім викидати їх як непотріб.

​Раптом на дорозі з’явилася постать. Це був чоловік, вбраний у лахміття, що колись було дорогою лівреєю. Він сидів на камені, втупившись у порожнечу. Оріон зупинив Бурана.

​— Гей, ти, — гукнув Майстер.

​Чоловік повільно підняв голову. В його очах не було ні надії, ні страху — тільки втома, що в’їлася під шкіру.

​— Не йди туди, — прохрипів він. — За воротами вже не чекають. Там тільки стіни, які потребують крові, щоб стояти міцно. Вона каже, що це заради «спільного блага», але благо — тільки для неї.

​— Де Марко? — прямо запитав Оріон, зістрибуючи з коня.

​Чоловік гірко всміхнувся.

— Марко? Той, що прийшов з мріями? Вона відправила його в нижні коридори, де вода вимиває фундамент. Він каже, що це «тимчасово», що він збудує там підпори і стане героєм. Але я знаю: звідти ще ніхто не повертався. Вона не будує замок, Майстре. Вона будує вівтар для своєї гордині.

​Оріон відчув, як стискаються щелепи. Він витяг з переметної суми шматок хліба і віддав чоловікові.

— Йди вниз, у долину. Не зупиняйся. Не озирайся назад.

​— А ти? — здивувався той.

​— А я йду забирати того, хто втратив розум, але не втратив права на життя, — відповів Оріон.

​Він рушив далі. Чим ближче він підходив до Срібної Скелі, тим сильніше відчував магію Лисиці — це була не чарівна магія, а магія страху. Вона володіла розумами людей, бо знала, чого вони бояться найбільше: стати нікому не потрібними. Оріон був іншим. Він був потрібен самому собі, і це було найсильнішою зброєю.

​Підійшовши до величезних воріт замку, які більше нагадували пащу кам’яного звіра, Оріон не став стукати. Він взяв важку залізну сокиру, яку завжди носив на поясі, і вдарив по дереву воріт з такою силою, що звук розлетівся по ущелині, як грім.

​— Виходь! — прогримів він, і його голос не тремтів. — Я прийшов не просити, не будувати і не служити. Я прийшов за своїм.

​У воротах щось клацнуло. Лисиця, яка спостерігала за ним з високої вежі, напевно, вперше за багато років відчула не роздратування, а справжній холод. Бо вона зрозуміла: сьогодні прийшов не черговий мрійник, а людина, яка не мала страху перед її величчю.

​Оріон стояв перед брамою, а за його спиною Буран тихо іржав, відчуваючи небезпеку. Це була третя глава їхньої подорожі, і попереду залишалося головне — розплата за кожну зруйновану мрію, за кожну зраджену душу, яку Лисиця називала «тінями». Майстер був готовий до битви, і в його серці не було місця для вагань. Він знав ціну істині, і він збирався її відстояти, навіть якщо довелося б розвалити Срібну Скелю камінь за каменем.