Глава II: Пастки для сліпців ​

​Дні після від’їзду Марка тяглися повільно, наче налиті свинцем хмари перед грозою. Степ навколо дому Оріона став дивно мовчазним. Навіть вітер, що зазвичай гуляв між пагорбами, неначе притих, прислухаючись до чогось недоброго. Майстер Оріон продовжував свою роботу: він займався заготівлею деревини та зміцненням стайні, але його погляд часто зупинявся на лінії горизонту. Він знав, що Лисиця не залишить його у спокої — не тому, що він їй був дорогий як людина, а тому, що він був єдиним, хто бачив її справжнє обличчя і відмовився грати за її правилами.

​Одного ранку до воріт прийшов не посланець у шовках, а жінка. Вона була вдягнена у просту подорожню накидку, але її очі, обведені втомою, видавали в ній людину, яка пройшла не одну сотню миль. Це була Еліна — колишня служниця з замку Срібної Скелі. Її руки тремтіли, коли вона трималася за ворітну стійку, а на обличчі був свіжий шрам — пам’ять про життя в «розкошах» Лисиці.

​Оріон відклав сокиру і мовчки відчинив ворота. Він не поставив жодного питання, лише кивком запросив її до столу в хаті. Еліна пила воду, як пересохла земля вбирає дощ.

​— Вона не просто збирає майстрів, Оріоне, — промовила вона нарешті, коли дихання вирівнялося. — Вона готує «живий щит». Коли морози стануть нестерпними, вона планує кинути всіх, хто прийшов на її заклик, напризволяще. Ті, хто повірив у її обіцянки, зараз зводять стіни, які закривають вихід із замку, щоб холод не проникав усередину її покоїв. Вони не будівничі — вони полонені.

​Оріон слухав, і його обличчя ставало все кам’янішим. Він знав: Лисиця завжди грала на людській жадібності та бажанні «заслужити» прихильність того, хто стоїть вище.

​— Марко… — тихо сказав Оріон. — Він теж там?

​— Марко приїхав три дні тому, — зітхнула Еліна. — Його поставили біля воріт, де дме найсильніший вітер. Він все ще вірить, що йому дадуть обіцяні землі, але Лисиця навіть не знає його імені. Вона називає таких, як він, «тінями». Тіні мають лише одну функцію — закривати собою сонце для господаря.

​Оріон підвівся. У хаті стало темно, хоча на вулиці був розпал дня. Він глянув на свій інструмент, на стіни, які збудував, і відчув не просто роздратування — це був гнів того, хто бачить, як справедливість замінюють брехнею.

​— Вона думає, що може грати життями людей, як іграшками, — голос Майстра звучав низько, як гуркіт грому в горах. — Вона думає, що, переманивши слабких, вона стане сильнішою. Але вона забула одне: замок, побудований на зраді, не має даху, який би витримав справжню бурю.

​Він вийшов на подвір’я, де Буран уже нервово бив копитом. Оріон взяв зі стіни вуздечку. Еліна дивилася на нього з надією та страхом.

​— Ти хочеш йти туди? — запитала вона. — Але ж це пастка. Вона чекає, що ти прийдеш, щоб зробити тебе своїм найвірнішим «слугою».

​— Я йду не до неї, — відповів Оріон, затягуючи підпругу. — Я йду по Марка. Не тому, що він розумний — він дурний, як овечка в тумані. А тому, що в нашому степу не кидають своїх, навіть якщо вони самі вибрали шлях у прірву.

​Оріон вивів коня з стайні. Він знав, що Срібна Скеля — це місце, звідки не повертаються з порожніми руками. Сьогодні він їхав не як майстер, що прийшов будувати. Він їхав як людина, яка прийшла виставити рахунок за кожне життя, яке Лисиця намагалася зламати.

​Буран відчув настрій господаря — кінь витягнув шию, готовий до швидкого бігу. Оріон востаннє озирнувся на свій дім. Можливо, він бачив його востаннє, але він знав: якщо він не зупинить Лисицю зараз, ніякий дім у світі не стане для нього безпечним. Попереду був шлях до Срібної Скелі, де вітри співали пісні про самотність, а в темних коридорах замку Лисиця вже готувала нову пастку — цього разу для того, хто ніколи не схиляв голови.

​