Закінчення

Мандрівник, немов загіпнотизований, зробив крок уперед, інстинктивно прямуючи до загадкової, білої постаті. Його серце шалено билося, відлунюючи невідомому, первісному ритму лісу, що пульсував навколо, відгукуючись на кожен шелест листя, на кожен подих вітру. Він простягнув руку, його пальці майже торкнулися краю легкої, невагомої сукні, що майоріла на вітрі, наче згорток туману. І в ту ж мить, немов розлючений дух давніх лісів, з глибин хащів вирвався леденячий, виючий вітер. Він був настільки потужний, що не просто відкинув подорожуючого назад, а жбурнув його на кілька метрів, мов ганчіркову ляльку, об щось тверде і болюче.

Біль пронизав його тіло, але він ледь встиг усвідомити падіння. Здавалося, сама природа, досі мовчазна і спостерігаюча, повстала проти нього. Земля під ногами затремтіла, і з неї, немов із розверзнутої могили, вирвалися чорні, вузлуваті коріння дерев. Вони звивалися і тягнулися до нього, наче жадібні щупальця, що прагнуть схопити здобич. Над головою, в кронах, гілки скручувалися, перетворюючись на потворні, жахливі пазурі, готові розірвати його на шматки. А тіні, що ще мить тому були лише безформними плямами під місячним світлом, тепер набули форми страхітливих, викривлених звірів – вовків з палаючими очима, ведмедів з ікластими пащами, потворних створінь, яких він ніколи не бачив у своїх найжахливіших снах. Вони оточили його з усіх боків, утворюючи живе, загрозливе кільце.

Повітря стало настільки щільним, що дихати було неможливо. З усіх боків на мандрівника насувалася суцільна, непроглядна темрява. Він відчував, як його поглинають, як вона обволікає його тіло, заповнює легені. Його крики, що вирвалися з глибин душі, відчайдушні і повні жаху, потонули в густому, смердючому тумані, що раптом піднявся з землі. Лише на коротку мить, крізь цей туман, пролунало відлуння його власних, тепер вже віддалених, немов чужих, стогонів – останній звук, що порушив мертву тишу лісу перед тим, як вона знову поглинула все.

На ранок ліс знову застиг у спокої, немов нічого й не сталося. Сонце, золоте і яскраве, піднялося над кронами вікових дерев, розсіюючи залишки нічного туману і щедро осяюючи землю своїми променями. Легкий вітерець ніжно колихав листя, а птахи, ніби ніколи й не припиняли свого співу, заливалися своїми ранковими піснями, сповіщаючи про новий день. Ніщо, абсолютно ніщо не нагадувало про нічну трагедію, про жахи, що розгорнулися під покровом темряви.

Лише де-не-де, біля підніжжя розлогого дуба, на сирій землі валялися обривки грубої тканини – залишки сорочки мандрівника, розірвані в клоччя, та пошарпаний шкіряний ремінь. Біля них, на диво неушкоджений, лежав старий оберіг, вишитий хрестик, який він носив з дитинства. Це були єдині свідчення того, що тут сталася якась страшна подія, що хтось намагався вирватися з обіймів цієї первісної сили.

Ліс зберіг свою таємницю. Його мовчання було важким і абсолютним. І ніхто вже ніколи не дізнається, що сталося з мандрівником, який заглибився в його темні нетрі в пошуках старовинних артефактів. Його доля, здавалося, назавжди залишилася поглинутою тінями вікових дерев.

Але чи дійсно "ніколи"?

Неподалік від того місця, де зник мандрівник, у невеличкому, затишному селі, що ховалося на узліссі, жила стара баба Горпина. Її очі, вже багато років бачили більше, ніж звичайні люди. Вона сиділа на ґанку своєї хати, вдивляючись у ліс, і легка тривога стискала її серце.

— Знову... знову ліс забрав когось, – прошепотіла вона, похитуючи головою. — Відчуваю... його душа не знайшла спокою. Він не зник повністю. Він просто... перейшов межу.

Її слова, сказані ледь чутно, губилися у ранковому вітерці, але в них була вікова мудрість і передчуття. Баба Горпина знала: Полісся не відпускає своїх жертв так легко. Воно може змінити їх, перетворити, зробити частиною себе.

+++++

Дякую за прочитання, якщо виявили помилки, напишіть в коментарях.

Якщо сподобалось, підпишіться і поставте лайк.