Розділ 10 Нове життя

Повернувшись у свій світ, Андрій відчував себе ніби чужим у власній шкірі, немов прибулець, що випадково потрапив на незнайому планету. Місто, Київ, яке колись було для нього домом, його фортецею і звичним середовищем, тепер здавалося сірим, бездушним і задушливим. Вулиці, що раніше були наповнені життям, нескінченним шумом і метушнею, тепер здавалися мертвими, позбавленими справжнього змісту. Його колишні колеги, що вітали його з поверненням, дивилися на нього з подивом і неприхованою недовірою. Вони не могли зрозуміти, що він пережив, і чому він так кардинально змінився. Його історії про паралельні світи, про лісові братства та оживших міфічних істот звучали для них як божевільні, гарячкові фантазії, плоди втоми або, що гірше, психічного розладу.

Андрій, дивлячись на них, відчував прірву, що розділяла його з ними. Він зрозумів, що його життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Він бачив світ іншими очима, очима того, хто бачив справжню, первісну красу природи, відчував глибину справжніх людських відносин, що ґрунтувалися на довірі та любові, і знав про існування невидимого. Те, що раніше здавалося йому важливим – кар'єра детектива, матеріальні блага, успіх у суспільстві, – тепер втратило будь-який сенс, перетворившись на порох. Він шукав чогось більшого, чогось справжнього, чогось, що наповнювало б його душу.

Після повернення до Києва, Андрій, використовуючи всі свої знання про систему, отримані за роки служби, та інформацію, що її мимоволі надав Олексій, методично збирав докази проти Захаровича. Незважаючи на вплив чиновника, його схеми, пов'язані з викупом земель на Поліссі під прикриттям хаосу, були розкриті. Його корупційні зв'язки стали надбанням громадськості. Захарович намагався втекти, але завдяки зусиллям Андрія, який діяв вже не як звичайний детектив, а як Воїн, що бореться зі злом у всіх його проявах, він був затриманий на кордоні. Справедливість, хоч і в земному вимірі, перемогла.

Одного вечора, коли місто повільно занурювалося в сутінки, Андрій сидів на березі Дніпра, дивлячись на спокійні води річки. Він згадував про Оксану, її ніжність, її мудрість, її віру. Він згадував про братство лісовиків, про їхню непохитну віру в добро і їхню відданість природі. Він бачив їхні обличчя перед собою, чув їхні голоси, що звучали в його пам'яті, немов далека, але рідна мелодія. Саме в паралельному світі він знайшов справжнього себе, свою загублену сутність Воїна і захисника. Там він навчився цінувати природу не як ресурс, а як живий організм, любов не як емоцію, а як зв'язок душ, і дружбу не як зручність, а як непорушний зв'язок. Там він зрозумів, що життя – це не просто існування від народження до смерті, а безперервна подорож, сповнена пригод, відкриттів і пошуку сенсу.

— Я не можу повернутись до старого життя, – промовив він шепотом, звертаючись до самого себе, дивлячись на зірки, що повільно з'являлися на небі, мерехтіли над річкою. Його голос був сповнений рішучості і нового, внутрішнього спокою. – Я хочу почати все спочатку. Справді все.

Наступного дня, без жодних вагань, Андрій подав у відставку зі служби, незважаючи на вмовляння начальства та здивовані погляди колег. Він продав свою квартиру, залишаючи за собою всі міські прив'язаності. Все, що він вважав важливим у новому житті, він помістив у невеликий, але місткий рюкзак. Прощаючись зі своїм минулим життям, з тим Андрієм, яким він був, він відчував легкість і неймовірну свободу, що наповнювала його. Він вирушив у дорогу, не маючи чіткого плану, лише відчуваючи поклик. Його тягнуло в Полісся, в той самий ліс, який став для нього більше, ніж просто місцем на карті. Цей ліс нагадував йому про паралельний світ, про Оксану, про його справжнє призначення. Там, серед древніх дерев, таємничих річок і чистого повітря, він сподівався знайти спокій, новий сенс життя і, можливо, шлях назад до того, хто його чекав. Він знав, що його подорож тільки починається.

×××

Хоча вбивства припинилися, а моторошні символи на тілах жертв дивним чином зникли, залишивши після себе лише бліді сліди, офіційне пояснення так і не було знайдено. Поліція списала це на серійного маніяка, який раптово зник або був ліквідований невідомими силами, або ж на масову істерію та колективну галюцинацію. Проте, страх у селі поступово відступав, і люди починали повертатися до звичного життя, не знаючи справжньої ціни свого спокою. Андрій розумів, що більшість ніколи не дізнається всієї правди, і це було важким тягарем.

Він оселився в маленькому, затишному селі, що ховалося на узліссі, де життя текло повільно і розмірено, як древня річка, що неквапом несе свої води до безмежного моря. Це було зовсім інше життя, ніж те, до якого він звик у гамірному Києві, але саме тут Андрій віднайшов справжній спокій. Він працював на городі, доглядаючи за кожною грядкою з дбайливістю, на якій пахли свіжі, духмяні трави та дозрівали соковиті овочі, наповнюючи його душу радістю. Він доглядав за кількома курями, що вільно бігали по двору, та пухнастими кроликами, знаходячи в цьому простій праці справжню насолоду і єднання з природою. А вечорами, коли сонце ховалося за обрій, розливаючи по небу багряні та золотисті відтінки, він сидів на старій дерев'яній веранді своєї маленької, але такої рідної хатинки і слухав тишу – глибоку, всеосяжну, переривану лише ніжним шелестом листя, що розповідало свої таємниці вітру, та мелодійним співом нічних птахів. Він відчував себе щасливим, як ніколи раніше, його душа була наповнена гармонією.

Одного разу, гуляючи безтурботно лісом, насолоджуючись ароматами хвої та грибів, Андрій натрапив на старе, могутнє дерево, на стовбурі якого, серед моху, був викарбуваний той самий, тепер вже рідний і знайомий символ, який він бачив у паралельному світі – знак братства лісовиків. Серце його завмерло від хвилювання і теплого передчуття. Це було ніби зустріч зі старим, добрим другом, якого він не бачив довгий час, але пам'ятав кожну рису. Він підійшов до дерева і простягнув руку, його пальці обережно торкнулися символу. Шорстка кора дерева здалася йому теплою і дивовижно знайомою, ніби вона відповідала на його дотик.