Розділ 9 Русалка

Останній, помираючий промінь сонця, що стікав багряною кров'ю по західному обрію, пробивався крізь густе, мовчазне листя древнього лісу, малюючи на землі золоті, мерехтливі візерунки, немов останнє послання з минулого. Андрій стояв на краю розверзлої прірви, що, здавалося, вела в безодню, перед темним, лякаючим входом до печери, де, як він тепер знав, жила Русалка – джерело всіх бід. Серце його билося, як скажений птах, що б'ється об клітку, а в жилах, незважаючи на рішучість, відчутно холонула кров. Настав час остаточної розв'язки, вирішальної битви, до якої він готувався століттями, не знаючи про це. Разом з братством лісовиків, їхні обличчя були сповнені рішучості і сталевої волі, він рішуче, без вагань, увійшов до печери.

Повітря всередині було густим, важким, наповненим пронизливою вогкістю і огидним, смердючим запахом, що нагадував гниючі водорості, стару кров і щось ще, глибоко первісне і зловісне. Стіни печери були вкриті слизьким, холодним мохом і химерними, давніми письменами, що, здавалося, світилися тьмяним, пульсуючим зеленим світлом, ніби живі, дихаючі сутності. З кожним кроком, що вони робили вглиб, вологість ставала все більшою, а повітря – важчим, давлячим, наче воно намагалося задушити їх.

Глибоко всередині печери, у самому її серці, де панував вічний морок, вони побачили її – Русалку. Вона сиділа на чорному, слизькому камені, що, здавалося, був її троном, її очі світилися зловісним, пронизливим зеленим світлом, що нагадувало коштовні камені в темряві, або ж отруйні ліхтарі. Довге, мокре, немов щойно витягнуте з болота, волосся, кольору морської зелені, спадало їй на плечі, обплутуючи їх, а хвіст, що блищав у темряві вологими лусочками, звивався, нагадуючи величезну, готову до кидка змію. Її образ був одночасно прекрасним і жахливим, немов найстрашніший кошмар, що ожив перед ними. Вона була втіленням смертоносної краси.

— Ти нарешті прийшов, Воїне, – промовила Русалка глухим голосом, що, здавалося, лунав з глибин печери, що нагадував шепіт вітру, змішаний з дзюрчанням води. Її голос був сповнений злорадства і абсолютної, непереборної впевненості у своїй перемозі. – Я чекала на тебе. Чекала століттями, щоб завершити те, що ти почав. Її погляд був сповнений давньої ненависті, яка, здавалося, ніколи не згасала.

Андрій зробив крок вперед, його серце билося в такт його твердим, рішучим крокам, що відлунювали в печері. Він підняв книгу заклинань, що випромінювала тьмяне сяйво.

— Я прийшов, щоб зупинити тебе, Русалко, – сказав він твердо, його голос, незважаючи на страх, звучав рішуче і впевнено, немов грім. – Щоб покласти край твоєму прокляттю. Раз і назавжди.

Русалка засміялася, її сміх був холодним, пронизливим, як дзвін розбитого скла, що розрізає тишу, і від нього по шкірі пробігали мурашки.

— Ти запізнився, дурню, – сказала вона, її очі спалахнули яскравим, сліпучим зеленим світлом, що осліпило на мить. – Все вже вирішено. Моя сила повернулася. І тепер ніщо не зупинить мене!

І раптом, печера почала тремтіти. Стіни розійшлися з жахливим скреготом, немов сама земля розірвалася, і звідти, з глибин, вирвався потужний, гнітючий потік темної енергії, що світився зловісним, пульсуючим пурпуровим кольором. Вона була схожа на живий організм, що пульсував, змінював свою форму, приймаючи обриси величезного, химерного звіра. Русалка піднялася на ноги, її тіло випросталося, її зелене волосся звивалося, немов змії, і вона з усієї сили спрямувала цю темну енергію на Андрія та лісовиків, випускаючи її, немов смертоносну хвилю.

Андрій, незважаючи на внутрішній тремтіння, підняв Книгу Заклинань, його руки, хоча й тремтіли від напруги, міцно тримали стародавній фоліант. Він розгорнув пожовклі сторінки, знайшов потрібне місце, де світилися руни, і почав читати древні слова, які його душа, як він тепер знав, пам'ятала віками. Його голос лунав у печері, як могутній грім, відлунював від стін і наповнював простір священною, чистою силою, що протистояла темряві. Сили добра, представлені Андрієм і лісовиками, і сили зла, що виходили від Русалки, зіткнулися в смертельній, нещадній сутичці. Печера була наповнена сліпучим світлом і всепоглинаючою темрявою, що боролися між собою, створюючи хаос і вихор енергії.

×××

Битва була довгою, виснажливою і жорстокою. Печера ревіла від зіткнення магічних сил, світла і темряви. Андрій, відчуваючи, як кожна клітинка його тіла напружена до межі, відбивався від смертоносних нападів Русалки, використовуючи всю свою новознайдену силу Воїна та знання, почерпнуті з Книги Заклинань. Його давній меч, що матеріалізувався в руці під час читання заклинань, спалахував яскравими спалахами, відбиваючи смертоносні, пурпурові удари Русалки. Кожен її рух був сповнений холодної, хижої грації, кожен удар – бездоганною точністю стародавнього хижака. Її зелене волосся звивалося, немов живі змії, а очі горіли неземною злобою. Лісовики, хоч і допомагали, стримуючи потік темної енергії, що виходила з тріщин у стінах, розуміли, що вирішальна сутичка відбувається між ними двома. Андрій падав, піднімався, ухилявся, але не здавався. Він пам'ятав про Оксану, про її віру, про братство лісовиків і про те, що він обіцяв їм повернути спокій у світи.

І тут, у найкритичніший момент, коли Русалка вже майже здолала його, а меч випав з його ослаблої руки, Андрій згадав слова старого лісовика про те, що Русалка колись була доброю, що її жорстокість – це наслідок прокляття. Можливо, в її серці, під товстим шаром ненависті та болю, ще залишилася крихітна іскра людяності, іскра її минулого "Я". Ця думка, мов спалах блискавки, дала йому нові, неймовірні сили. Він глянув на Русалку, її очі, колись сповнені лютої злоби, тепер були сповнені нестерпного болю і відчаю – болю, що Андрій так добре розумів, болю втрати.

— Ти не повинна була ставати такою, Русалко, – сказав він, його голос, напрочуд спокійний, незважаючи на повне виснаження, пролунав у печері, як тихий, але могутній дзвін. – Тебе змусили. Ти можеш змінитися. Ти можеш бути вільною від цього прокляття, від цієї ненависті.