Розділ 8 Таємниця розкрита

Андрій і братство лісовиків, з дорогоцінною Книгою Заклинань у руках, нарешті знайшли ідеальне, спокійне місце для проведення фінального ритуалу. Це була невелика, прихована галявина, оточена щільною стіною древніх дерев, де, здавалося, час зупинився. Напруга в повітрі була настільки густою, що її можна було порізати найгострішим ножем, відчувалася майже фізично, проникаючи в кожну клітину тіла. Старий лісовик, їхній мудрий провідник, з благоговінням розгорнув Книгу Заклинань, пожовклі від віку, пергаментні сторінки якої шелестіли, немов крила тисячі древніх метеликів, що прокинулися від вічного сну. Світло повного місяця, що пробивалося крізь крони, падало на виведені невідомим письмом, химерні древні символи, і Андрію здавалося, що вони починають тьмяно світитися, немов оживаючи під його поглядом. Старий лісовик почав читати давні, незрозумілі слова, його голос, спочатку тихий і урочистий, поступово набирав сили, перетворюючись на могутній, глибокий спів, що відлунював у тиші лісу, зливаючись із шелестом листя і містичним співом нічних птахів, що, здавалося, долучалися до ритуалу.

Поступово, під час ритуалу, який набирав обертів, Андрій почав відчувати дивний, глибокий спокій, що огортав його, незважаючи на всю велич і напругу моменту. Здавалося, що він нібито розчиняється в оточуючій природі, стаючи її невід'ємною частиною, її диханням, її серцем. Його тіло наповнилося легкою, але потужною енергією, що пульсувала в жилах, і він відчув, як його свідомість розширюється, виходячи за межі звичного розуміння. Раптом, перед його внутрішнім оком, немов у спалаху блискавки, промайнули яскраві, але болісні картини минулого, що були не просто спогадами, а глибоко закарбувалися в його душі.

Він побачив себе. Себе – але іншого. Високого, могутнього воїна, одягненого в грубу, вичинену шкіру диких звірів. Його волосся було довгим і чорним, як крило ворона, а очі горіли диким, первісним вогнем. Він жив у гармонії з природою, шануючи ліс і його мешканців, був одним з лісовиків, їхнім захисником. Але в його серці, з часом, закралася гордість, бажання більшої влади, що зробило його сліпим. Він зрадив своє плем'я, свою клятву, прагнучи отримати силу, яку не мав би контролювати. За це його покарали – не вбили, а прирекли душу на вічні блукання між світами, забувши своє справжнє "Я", щоб він ніколи не знайшов спокою.

Це відкриття шокувало Андрія до глибини душі. Він не міг повірити, що все це, ця неймовірна історія, відбувається саме з ним. Він, звичайний детектив з Києва, виявився не просто випадковою жертвою обставин, а реінкарнацією давнього воїна, чиї власні гріхи призвели до прокляття. Картини минулого змінювалися одна за одною, як кадри у старому, але надзвичайно реалістичному фільмі: він бачив себе в битвах, у переслідуваннях, відчував муки совісті, що гризли його давню душу. І в кожній картині він бачив себе – спочатку гордого і самовпевненого, що йде до своєї мети, а потім – зламаного, самотнього, що розплачується за свою зухвалість.

Коли остання, найяскравіша картина зникла, Андрій відкрив очі, його погляд був розгубленим, але водночас просвітленим. Світ навколо нього здався іншим – більш об'ємним, більш живим. Він відчував себе пов'язаним з усіма живими істотами, з кожним деревом і кожною травинкою, з кожним відтінком вітру. Він зрозумів, що його доля не випадкова, що його повернення сюди – це не збіг обставин, а частина великого плану. Він мав виконати своє давнє призначення, виправити помилки минулого, щоб відновити баланс.

— Ти був воїном, і ти знову станеш ним, Андрію, – сказав старий лісовик, його голос був спокійним, але сповненим такої мудрості, що, здавалося, він читав його думки, щойно народжені в свідомості Андрія. – Твоя душа повернулася, щоб спокутувати давній гріх. Ти єдиний, хто здатний остаточно зняти прокляття і повернути спокій у світ. І в наш, і в твій.

Андрій кивнув, його погляд був твердим і рішучим, сповненим нової мети. Він був готовий прийняти свою долю, своє справжнє "Я", і боротися за справедливість, за світло, за мир. Адже тепер він знав, що він не просто людина, не просто детектив, а частина чогось більшого, частина вічної історії, сплетеної з міфів і реальності. Його боротьба була не лише за виживання, а за спокутування душі.

×××

— Ти був обраний для виконання цього великого завдання, Андрію, – сказав старий лісовик, його голос звучав, як давній, мудрий шепіт вітру, що проноситься крізь столітні дерева, несучи в собі таємниці віків. Його очі, глибокі, мудрі й спокійні, дивилися прямо в саму душу Андрія, проникаючи крізь усі шари його свідомості, читаючи кожну його думку, кожне почуття. – Твоя душа пам'ятає все, що сталося. Вона завжди знала шлях.

Ці слова пролунали в Андрієвій свідомості не просто як слова, а як потужний, глибокий дзвін, що розігнав останні залишки сумнівів і невігластва. Він згадав усі почуття, які охопили його з того моменту, як він опинився в паралельному світі: дивовижну легкість, з якою він адаптувався до нового оточення, ніби завжди тут був; глибокий, майже родинний зв'язок з природою, який він відчув з перших хвилин, щойно ступивши на цю землю. Тепер він розумів чому. Його душа пам'ятала цю землю, цю первісну, дику природу, вона була її частиною. І саме тому він так легко знайшов спільну мову з братством лісовиків, з людьми, які здавалися йому такими рідними. Вони були як його давні родичі, яких він не бачив століттями, і тепер, нарешті, знайшов.

Після закінчення ритуалу, який розкрив йому всю правду, Андрій відчував себе виснаженим, ніби пережив тисячу життів за одну мить, але водночас його охопило неймовірне полегшення. Важка ноша невідомості, яка гнітила його так довго, звалилася з його плечей, розсипавшись на порох. Він нарешті дізнався правду про себе, про своє призначення, про своє минуле. І тепер він точно знав, що має зробити, щоб виправити свою давню провину перед минулим і захистити майбутнє. Він більше не був просто детективом, який випадково потрапив у дивну історію. Він був Воїном, який повернувся, щоб виправити свої помилки, щоб відновити баланс у світах.