Розділ 7 Братство лісовиків

Повернувшись у паралельний світ, Андрій відчував себе дезорієнтованим і розгубленим, ніби корабель, що після тривалої бурі був викинутий на незнайомий, чужий берег. Він знову опинився в лісі, де повітря пахло хвоєю і вологою, а тишу порушував лише шепіт вітру. Зрада Олексія, людини, якій він довіряв беззастережно, залишила в його душі глибоку, кровоточиву рану. Він відчував себе не просто самотнім, а зрадженим, ніби світ, який він знав, його власні принципи, розвалилися на шматки, залишивши по собі лише уламки. Але він не міг дозволити собі страждати, занурюватися в біль. Завдання, яке він поставив перед собою – остаточно зупинити злочинця, що стояв за всіма цими вбивствами, і врятувати цей світ від темряви, що все ще чаїлася – було занадто важливим, занадто невідкладним.

Він згадав про братство лісовиків, про мудрих і досвідчених людей, які, як розповідала Оксана, жили в абсолютній гармонії з природою, були її частиною. Вони мали давні знання і сили, що виходили далеко за межі звичайного людського розуміння. Можливо, саме вони зможуть допомогти йому розібратися в цій складній, заплутаній ситуації, яка тепер охопила обидва світи. Це було ризиковано, адже про їхнє існування знало лише небагато обраних, і вони рідко показувалися чужинцям. Але в його ситуації, коли звичні методи не діяли, іншого виходу не було – він мусив ризикнути.

Знайти братство було нелегко. Андрій блукав лісом кілька днів, відчуваючи втому і розпач, орієнтуючись лише за туманними розповідями Оксани та інших місцевих жителів, що він встиг почути. Ліс був темним і таємничим, сповненим несподіванок. Кожен шелест листя під ногами, кожен скрип гілки над головою нагадували йому про те, наскільки він самотній і беззахисний у цьому дикому, первісному світі, де людина – лише маленька краплинка. Він відчував на собі погляди невидимих істот, що ховалися за деревами, спостерігаючи за кожним його кроком.

І ось одного вечора, коли останні промені сонця зникли за горизонтом, а надії вже майже не залишилося, він, знесилений, натрапив на старе, розлоге дерево, що, здавалося, росло тут віками. На його потужному стовбурі, покритому густим мохом, було викарбувано дивний, незрозумілий символ. Це був знак, який він бачив раніше на малюнках Оксани, пов’язаних саме з братством лісовиків, і який пульсував у його пам'яті. Серце його забилося швидше, наповнене раптовою, шаленою надією. Він підійшов ближче і, долаючи останні сумніви, обережно доторкнувся до символу кінчиками пальців. Дерево було холодне і шорстке на дотик, але в той же час випромінювало якесь дивне, життєдайне тепло, що проникало крізь шкіру.

Раптом, у сутінках лісу, перед ним з’явився промінь чистого, сріблястого світла, що розсіяв темряву навколо, роблячи ніч схожою на день. З цього світла, немов із туману, вийшла постать старого чоловіка. Він був високий і стрункий, з довгою білою бородою, яка майже сягала землі, і носив просту, лляну сорочку, що зливалася з кольором лісу. Його очі були глибокі, мудрі і неймовірно проникливі, здавалося, вони бачили не тільки його, а й увесь його життєвий шлях, усю правду.

— Ти шукаєш нас, мандрівнику? – запитав він спокійним, розміреним голосом, що звучав, як шепіт давніх вітрів, і в ньому не було ні нотки здивування, лише розуміння. – Ми чекали на тебе. Твій прихід був передбачений.

Андрій кивнув, його горло було пересохле від хвилювання, і він не в змозі був вимовити жодного слова.

— Проходь зі мною, Андрію, – сказав старий, його голос був сповнений не тільки доброзичливості, але й авторитету. Він повільно повернувся і рушив углиб лісу, його кроки були безшумними, немов він ковзав по землі. Андрій, не вагаючись, пішов слідом за ним, відчуваючи, як його серце сповнюється надії, що змусила його забути про біль зради. Можливо, саме тут він знайде відповіді на всі свої запитання, силу, щоб боротися зі злом, і допомогу, яка йому так необхідна для захисту обох світів.

×××

Ліс густішав, з кожним кроком стаючи все більш первісним і непролазним. Могутні дерева стояли так близько одне до одного, що їхні крони спліталися, утворюючи зелений, майже непрохідний тунель, крізь який ледь пробивалися окремі промені сонця. Ці промені, просочуючись крізь густе листя, створювали мерехтливі, рухливі плями світла на вологій, пахучій лісовій підстилці. Андрій чув тихий, але всюдисущий шепіт листя, мелодійний, хоча й незнайомий спів птахів і ніжне, заспокійливе дзюрчання струмка, який ховався десь у глибині лісу, невидимий, але відчутний. Це було чарівне, дивовижне місце, повне давніх таємниць і незбагненної магії, і він відчував, що наближається до її серця.

Через деякий час, коли лісовий тунель нарешті розступився, вони вийшли на невелику, приховану галявину. Посередині неї, ніби виросла з самої землі, стояла дерев'яна хатина, повністю вкрита густим зеленим мохом і сірим лишайником, що надавав їй казкового, майже нереального вигляду. З димаря тонкою цівкою вився сивий дим, а в повітрі витав запах диму, що змішувався з ароматом трав. Це було житло братства лісовиків, про яке він стільки чув.

Вони зустріли Андрія з подивом, але водночас і з неприхованою, глибокою цікавістю. Лісовики були різними за віком і зовнішністю: від сивочолих старців з глибокими зморшками, що нагадували різьблене дерево, до молодих, спритних чоловіків з очима, що сяяли, як лісові озера. Але їх усіх об'єднувала незвичайна мудрість, що читалася в їхніх поглядах, і глибокий, майже невідчутний зв'язок з природою. Вони запросили Андрія до затишної хатини, де пахло димом і травами, напоїли його теплим, пахучим трав'яним чаєм, що зігрівав зсередини, і слухали його неймовірну історію з великою, майже священною увагою.

Андрій, відчуваючи, що йому довіряють, розповів їм про все, що з ним сталося: про жахливі вбивства у своєму світі, про давнє прокляття Русалки, що знову ожило, і про підступну зраду Олексія, яка перевернула його світ. Він розповідав про оберіг, про своє переміщення, про бачення. Лісовики слухали його уважно, не перебиваючи, лише час від часу хмурили брови, кивали головами, або задавали короткі, уточнюючі питання, що свідчили про їхнє глибоке розуміння того, про що йшла мова.