Розділ 6 Зрада колеги

Повернення до звичного світу, до гуркоту і метушні Києва, було для Андрія як стрибок у крижану, пронизливо холодну воду після довгого перебування в теплій, затишній купелі. Після спокою, гармонії та первісної магії паралельного світу, міська суєта здавалася нестерпною, агресивною, майже болючою. Гучний, невпинний трафік, що ревів, мов розлючений звір, метушливі, заклопотані перехожі, які проносилися повз, немов тіні, задимлені, високі будівлі, що тиснули з усіх боків, – все це дратувало його слух і зір, викликало головний біль і тугу за лісом. Кожен нерв його тіла, що звик до тиші Полісся, тепер кричав від перевантаження. Але Андрій знав, що його завдання ще не виконане. Він повернувся, щоб довести справу до кінця, щоб розкрити всі таємниці вбивств і забезпечити спокій не тільки в тому, далекому селі, а й тут, у його рідному місті.

Першим, кого він відвідав, був його давній напарник, Олексій. Вони працювали разом роками, пройшли крізь вогонь і воду, і Андрій завжди вважав його вірним другом, людиною, якій можна довіряти без вагань. Вони разом розкрили безліч справ, і Олексій завжди був тим, хто міцно стояв на землі. Але тепер, коли Андрій увійшов до їхнього спільного кабінету, щось в очах Олексія здалося йому іншим – холодним, відстороненим, майже чужим. Колишній блиск в очах, що завжди свідчив про його гострий розум і цинічний гумор, згас, замінившись якоюсь туманною невизначеністю, глибоко прихованою тривогою.

— Олексію, я знайшов кілька… дуже цікавих деталей, – почав Андрій, намагаючись звучати спокійніше і буденніше, ніж він відчував насправді, адже слова про інший світ могли б здатися божевіллям. – Думаю, ми ближче до того, щоб розкрити цю справу, ніж будь-коли раніше. Він поклав на стіл товсту папку з новими, хоч і дивними, доказами – фотографіями тих самих рун, записами своїх спостережень, що, здавалося, мали спалахнути в очах Олексія колишній вогонь зацікавленості.

Олексій кивнув, його погляд блукав по кімнаті, уникаючи зустрічі з поглядом Андрія. Він взяв папку, перегорнув кілька сторінок, але його очі не виражали жодного інтересу, жодного звичного блиску.

— Так, звучить обнадійливо, Андрію, – відповів він без особливого ентузіазму, його голос був монотонним, майже механічним. – Ми тут теж просунулися, але… є нюанси.

З кожною наступною розмовою, з кожним питанням, яке Андрій ставив щодо справи, він все більше переконувався, що інтуїція, загострена в лісі, його не підвела. Олексій явно щось приховував. Його відповіді були розпливчасті, ухильні, а погляд – винуватим, він уникав прямого контакту. Коли Андрій зачіпав певні теми, пов'язані зі справою, особливо ті, що стосувалися символів на тілах жертв або зникнення тіл, Олексій різко змінював тему або відводив очі, нервово потираючи скроні.

— Олексій, щось не так, – сказав нарешті Андрій, не витримавши цієї напруги. Він нахилився вперед, його голос став тихим, але наполегливим. – Ти щось приховуєш від мене? Після всього, що ми пройшли?

Олексій замовк, на його обличчі з'явився вираз глибокої внутрішньої боротьби. Він ніби вагався, зважуючи ризики – зізнатися чи ні, відкрити таємницю, що могла зруйнувати їхнє звичне життя.

— Андрію, це складно… Дуже складно, – промовив він нарешті, його голос був ледь чутним, майже шепіт. – Я не знаю, як тобі це сказати, як ти сприймеш…

— Просто скажи, Олексій. Не тягни. Я вже бачив достатньо дивного, щоб здивуватися ще чомусь, – наполягав Андрій, відчуваючи, як його серце починає битися швидше, передчуваючи щось несподіване.

Олексій глибоко вдихнув і повільно підняв на Андрія погляд, що був сповнений болю і відчаю.

— Я думаю, що ти… ти повинен знати правду, Андрію, – промовив Олексій, і слова полилися з нього, немов прорваний греблю. І далі він розповів про те, що дізнався про паралельний світ, про те, що він сам був там і бачив все на власні очі – незбагненні явища, що йдуть врозріз з будь-якою логікою. Він зізнався, що боїться – боїться, що якщо правда вийде назовні, якщо існування цього іншого виміру стане відомим, то їхнє життя, звичний порядок, зміниться назавжди, занурившись у хаос. Він не міг знайти цьому раціонального пояснення, і це його лякало.

Андрій слухав його, відчуваючи, як світ навколо нього руйнується, але водночас складається в нову, повну картину. Виявляється, він не був єдиним, хто знав про існування іншого світу. І виявляється, його найближчий друг, його вірний напарник, приховував від нього таку важливу інформацію, можливо, захищаючи його, або ж боячись за власний розум.

— Олексій, – промовив Андрій, коли той замовк, – це змінює… абсолютно все.

×××

Одного вечора, коли Київ вже занурювався в сон, оповитий тьмяним світлом ліхтарів і далеким гулом нічного міста, Андрій сидів за своїм робочим столом у порожньому кабінеті, заглиблений у старі справи. Світло лампи на столі, єдине джерело освітлення, відкидало довгі, химерні тіні на стіни, створюючи в кабінеті атмосферу таємничості, що здавалася майже гнітючою після спокою лісу. Перегортаючи пожовклі сторінки товстих папок, що пахли пилом і старим папером, він шукав будь-які, навіть найменші, натяки, які могли б пролити світло на загадкові вбивства, що припинилися, але все ще залишалися нерозкритими в його світі. Його пальці ковзали по безлічі імен, дат, звітів, але ніщо не давало чіткої картини. І раптом, серед купи офіційних паперів, під стосом протоколів, він знайшов те, що шокувало його до глибини душі, що зруйнувало його уявлення про світ.

Це був не просто звіт, а таємний, ретельно прихований файл, складений самим Олексієм. У ньому містилися деталі, які Андрій раніше ніколи не бачив, і зв'язки, про які він навіть не здогадувався у своїх найсміливіших припущеннях. Виявилося, що Олексій був не просто його напарником, а подвійним агентом, шпигуном на службі у корумпованого, впливового чиновника, чиє ім'я було відоме лише у вузьких колах – Григорія Захаровича. Цей Захарович мав прямий, неприкритий інтерес у тому, щоб справа про вбивства була якомога швидше і тихіше "зам'ята" і закрито, без зайвого галасу. Він, як виявилося, був причетний до багатьох темних, кримінальних справ у районі, до якого входило і те саме поліське село. А вбивства, що здавалися Андрію містичними, були лише одним із інструментів для досягнення його цілей. Головним інтересом чиновника в селі була земля – багаті лісові угіддя, що межували з озером. Він хотів її прибрати до своїх рук за безцінь, а паніка і страх від вбивств були йому лише на руку, змушуючи людей покидати свої домівки.