Розділ 5 Вибір

Андрій стояв на краю прірви, розділеної на дві частини. З одного боку – його світ, світ обов’язку, розслідувань і жорстокої реальності. Він бачив перед собою місто, оповите смогом, де кожна будівля розповідала свою історію страждання і втрат. З іншого боку – світ Оксани, світ спокою, любові і магії. Перед його очима поставав образ безкраїх лісів, дзюрчащих струмків і спокійного села, де панувала гармонія з природою.

Вибір був нелегкий, як ніколи раніше. Він ніби стояв на роздоріжжі, не знаючи, куди звернути. З одного боку, його тягнуло назад, до його світу, де його чекали колеги, друзі, сім’я. Вони потребували його допомоги. Вбивства продовжувалися, і з кожним днем кількість жертв зростала. Він відчував себе відповідальним за них, як лицар, який мусить захищати своїх підданих.

Але коли він дивився в очі Оксани, він бачив там відчай і страх. Вона боялася втратити його так само, як і він боявся залишити її. Їхні погляди перепліталися, утворюючи невидиму нитку, яка зв’язувала їх серця. Він бачив у її очах всю глибину її почуттів, всю її відданість. І розумів, що залишити її означало б зрадити не тільки її, а й себе самого.

Андрій опустив голову, замислившись. Він згадував всі ті моменти, які вони пережили разом: їхні прогулянки лісом, розмови біля багаття, спільну боротьбу зі злом. Він розумів, що зв'язок між ними набагато глибший, ніж він думав раніше.

"Що ж мені робити?" – прошепотів він, звертаючись скоріше до себе, ніж до Оксани.

Оксана підійшла до нього і поклала руку йому на плече. "Ти сам мусиш прийняти це рішення," – сказала вона тихим голосом. – "Але пам'ятай, що я завжди буду поруч з тобою, незважаючи на все."

Андрій подивився на неї, і в його серці спалахнула надія. Він зрозумів, що не один. У нього є людина, яка його розуміє і підтримує. І це давало йому сили рухатися далі, незважаючи на всі труднощі.

×××

Андрій стояв на краю лісової галявини, огорнутий туманом нерішучості. Сонце ледь пробивалося крізь густі крони дерев, відкидаючи довгі тіні. Повітря було наповнене ароматом вологої землі та свіжої зелені. Оксана стояла поруч, її очі були сповнені тривоги і кохання.

"Андрію," – почала вона тихим голосом, її слова розчинялися в ранковому тумані, – "я розумію, що ти мусиш повернутися. Але обіцяй, що ти повернешся до мене". Її голос тремтів від хвилювання.

Андрій відвів погляд. Він дивився на ліс, на дерева, що стояли нерухомо, немов охоронці давніх таємниць. "Я не знаю, чи зможу," – зізнався він, його голос був хрипким. – "Я не хочу тебе покидати". Він відчував, як його серце розривається на шматки. Кожна клітинка його тіла протестувала проти цього розставання.

"Я буду чекати тебе," – промовила вона, взявши його за руку. Її дотик був теплим і заспокійливим. – "Незалежно від того, скільки часу це займе". В її очах він бачив непохитну віру в нього.

Андрій відчував, як його серце розривається на шматки. Він хотів бути з Оксаною, жити в цьому спокійному лісі, де панувала гармонія і любов. Але водночас він розумів, що має виконати свій обов’язок. Він був детективом, і це означало, що він мав захищати людей, навіть якщо це означало жертвувати своїм особистим щастям. Вбивства в його світі не припинялися, і він відчував, що не може просто так залишити все це.

"Я зроблю все можливе, щоб повернутися," – пообіцяв він, хоча й розумів, що обіцянки – це ще не гарантія.

Вони стояли так довго, ніхто з них не хотів порушувати цю тишу. Сонце піднялося трохи вище, розсіюючи туман. Ліс ожив, заспівали птахи. Але в серцях Андрія і Оксани панувала тиша, перервана лише биттям їхніх сердець.

"Обійми мене," – тихо попросила Оксана.

Андрій підійшов до неї і міцно обійняв. Він відчував її тепло, її аромат, і розумів, що ніколи не забуде цього моменту. Цього прощального моменту.

Коли він відійшов від неї, то побачив, що її очі наповнені сльозами. Він витер їх великим пальцем і поцілував її в лоб. Потім він повернувся і пішов, не озираючись. Він йшов, не знаючи, чи побачить її знову. Але в його серці жила надія, що колись вони знову будуть разом.

Коли він повернувся до свого світу, його зустріли з відкритими обіймами. Але він відчував порожнечу всередині. Йому не вистачало Оксани, її тепла, її кохання. Але він знав, що зробив правильний вибір. Він обіцяв їй повернутися, і він обов’язково це зробить. А поки що він зосередився на своїй роботі. Він був детективом, і він мав виконати свій обов’язок.