Розділ 5 Вибір

.Андрій стояв на краю невидимої, але глибокої прірви, розділеної на дві частини. З одного боку – його світ, світ обов’язку, щоденних розслідувань, викликів і жорстокої, часто безжальної реальності мегаполісу. Він бачив перед собою образ Києва, оповитого смогом, де кожна будівля, кожен провулок, здавалося, розповідав свою історію страждання, втрат і самотності. Це був світ, який він знав, і який потребував його.

З іншого боку – світ Оксани, світ безмежного спокою, чистої любові, первісної магії та нерозривного зв'язку з природою. Перед його очима поставав живий, дихаючий образ безкраїх, зелених лісів, де світло танцювало на листі, дзюрчащих струмків, що співали свої вічні пісні, і спокійного, затишного села, де панувала абсолютна гармонія з природою, не порушена суєтою. Це був світ, де він знайшов мир і кохання.

Вибір був не просто нелегкий – він був нестерпним, найскладнішим у його житті. Андрій ніби стояв на роздоріжжі, де немає вказівників, не знаючи, куди звернути, і яка дорога приведе його до справжнього щастя. З одного боку, його тягнуло назад, до його світу, де його чекали колеги, які розраховували на його професіоналізм, друзі, родина. Вони потребували його допомоги, адже хоч прокляття і було зняте, наслідки його могли бути ще відчутні. Вбивства припинилися, але порядок мав бути відновлений, а розуміння того, що відбулося, було необхідним для його світу. Він відчував себе відповідальним за них, як стародавній лицар, який мусить захищати своїх підданих від невидимого зла.

Але коли він дивився в глибокі, сяючі очі Оксани, він бачив там не просто відчай, а глибинний, первісний страх втрати, такий же сильний, як і його власний. Вона боялася втратити його так само, як і він боявся залишити її. Їхні погляди перепліталися, утворюючи невидиму, але міцну нитку, яка навіки зв’язувала їхні серця, їхні душі. Він бачив у її очах всю глибину її почуттів, всю її безмежну відданість, її готовність розділити з ним будь-яку долю. І Андрій розумів, що залишити її означало б зрадити не тільки її довіру, її кохання, а й себе самого, ту частину себе, яку він знайшов тут, у цьому лісі.

Андрій опустив голову, замислившись, його думки вирували, немов буря. Він згадував всі ті моменти, які вони пережили разом: їхні безтурботні прогулянки лісом, де кожен шелест листя здавався піснею; глибокі розмови біля багаття, що розкривали таємниці віків; їхню спільну, відчайдушну боротьбу зі злом, що загрожувало обом світам. Він розумів, що зв'язок між ними набагато глибший, ніж він думав раніше, набагато більше, ніж просто людське кохання. Це було єднання душ, що знайшли одна одну поміж вимірами.

— Що ж мені робити, Оксано? – прошепотів він, звертаючись скоріше до самої сутності цього світу, ніж до неї, його голос був сповнений розгубленості.

Оксана підійшла до нього, її рухи були граційними, як у лісової лані, і поклала свою тонку, теплу руку йому на плече. Її дотик був напрочуд заспокійливим.

— Ти сам мусиш прийняти це рішення, Андрію, – сказала вона тихим, але твердим голосом, що лунав, як музика. – Ніхто не може вирішити за тебе. Але пам'ятай, що я завжди буду поруч з тобою, незважаючи на все. У серці… і душею.

Андрій підняв погляд, зустрічаючись з її очима, і в його серці спалахнула яскрава іскорка надії, яка розігнала темряву сумнівів. Він зрозумів, що не один. У нього є людина, яка його розуміє, підтримує і кохає. І це давало йому сили рухатися далі, незваєаючи на всі труднощі, незважаючи на розрив між світами, адже тепер він знав, що його вибір не буде самотнім.

×××

Андрій стояв на краю лісової галявини, огорнутий густим, ранковим туманом нерішучості, що, здавалося, проникав у саму його душу. Сонце ледь пробивалося крізь густі, вологі крони вікових дерев, відкидаючи довгі, химерні тіні, що танцювали на траві, немов примарні фігури. Повітря було наповнене терпким ароматом вологої землі, свіжої зелені та легким присмаком озону після нічного дощу. Оксана стояла поруч, її обличчя було бліде, а очі, кольору лісових ягід, сповнені суміші глибокої тривоги, смутку і безмежного кохання.

— Андрію, – почала вона тихим, ледь чутним голосом, її слова розчинялися в ранковому тумані, немов ехо, що затихло в лісі. – Я розумію… я всім серцем розумію, що ти мусиш повернутися. Твій світ чекає на тебе, і ти потрібен там. Але… обіцяй, що ти повернешся до мене. Незалежно від того, що станеться. Її голос тремтів від хвилювання, ледь не зриваючись на схлип, і її рука мимоволі потягнулася до його.

Андрій відвів погляд, не в змозі дивитися їй в очі, щоб не розсипатися. Він дивився на ліс, на могутні дерева, що стояли нерухомо, немов вічні охоронці давніх, нерозгаданих таємниць. Їхня велич здавалася насмішкою над його людськими, земними почуттями.

— Я не знаю, Оксано, чи зможу… – зізнався він, його голос був хрипким від болю і невимовлених слів. – Я не хочу тебе покидати. Ніколи. Він відчував, як його серце розривається на шматки, немов старий папір, розірваний на вітрі. Кожна клітинка його тіла, кожен нерв, протестував проти цього розставання, проти цієї несправедливості. Цей світ, ця жінка – стали для нього домом, і залишати його було нестерпно.

— Я буду чекати тебе, Андрію, – промовила вона, її голос був сповнений такої непохитної віри, що здавалося, він міг розтопити навіть найміцніший лід. Вона взяла його за руку, і її дотик був теплим і неймовірно заспокійливим, наче промінь сонця. – Незалежно від того, скільки часу це займе. Хоч роки, хоч віки. Моє серце завжди буде тут, чекатиме на тебе. В її очах він бачив не тільки непохитну віру в нього, а й обіцянку, що була міцнішою за будь-яку земну клятву.

Андрій відчував, як його душа розривається на шматки. Він хотів бути з Оксаною, жити в цьому спокійному, чарівному лісі, де панувала гармонія і безумовна любов, забути про все своє минуле. Але водночас він розумів, що має виконати свій обов’язок, свій борг. Він був детективом, і це означало, що він мав захищати людей свого світу, навіть якщо це означало жертвувати своїм особистим щастям, своїм найбільшим коханням. Вбивства в його світі, хоч і припинилися завдяки знятому прокляттю, залишили по собі хаос, і він відчував, що не може просто так залишити все це, не повернувши порядок і спокій.