Розділ 4 Тіні минулого

Дні минали один за одним, немов золотаве листя, що, відірвавшись від гілок, повільно падало з дерев і вкривало землю м'яким, пахучим килимом. Кожен день у цьому паралельному світі був для Андрія наповнений новими враженнями та дивовижними відкриттями. Він, немов крапля води, що поволі розчиняється в безмежному океані, все глибше занурювався у життя лісового народу, переймаючись його ритмом, його таємницями. Міське життя здавалося йому далеким, майже примарним спогадом.

Він проводив безліч годин, сидячи біля теплого багаття, вдихаючи дим багаття, що пахнув сухими травами, і слухаючи старих людей. Їхні обличчя, зрізані глибокими зморшками, здавалися картами віків, а голоси, хрипучі від віку та безлічі викурених люльок, несли в собі мудрість століть, давні знання, що передавалися з покоління в покоління. Вони розповідали йому легенди про свій край: про древніх богів, що охороняли ліс, про таємничі, первісні сили, що жили в глибинах землі та підводних озерах, і про злих духів, які час від часу намагалися порушити спокій їхнього світу, сіючи хаос і руйнування. Андрій уважно слухав, відчуваючи, як ці історії вже не здаються казками, а проникають у саму його свідомість, змінюючи його сприйняття реальності.

Із кожною новою історією, із кожним почутим шепотом про давні звичаї, Андрій все більше розумів, що криваві вбивства у його світі та загадкові, моторошні події в цьому – нерозривно пов'язані. Він бачив жахливі, але чіткі паралелі між описами древніх злих сил, що прийшли ззовні, і тими дивними, сяючими символами, які він бачив на місцях злочинів у його світі. Здавалося, що якась давня, могутня темна сила, спляча протягом століть, тепер прокинулася і намагалася прорватися з цього світу в його, засіявши хаос, смерть і відчай по обидва боки завіси між світами. Він відчував, що стоїть на порозі страшного відкриття.

Одного вечора, коли ліс затих, готуючись до ночі, і лише далекі зірки мерехтіли крізь крони, Андрій сидів біля старого, могутнього дуба, що, здавалося, бачив усе на світі. Він поділився своїми моторошними підозрами з Оксаною, яка сиділа поруч, її обличчя освітлювалося тьмяним світлом. Її очі засвітилися незвичайним, глибоким світлом мудрості, а також якоюсь гіркотою.

— Ти наближаєшся до істини, Андрію, – сказала вона тихо, майже пошепки. – Ці печатки… це не просто символи. Це знаки давнього договору, і його порушили. Але шлях до знань завжди тернистий і небезпечний. Щоб зрозуміти, що відбувається зараз, нам доведеться зазирнути в глибини минулого. Туди, куди не кожен наважиться.

Андрій відчував, що наближається до розгадки загадки, яка мучила його вже так довго, що стала частиною його самого. Але разом з тим, він відчував і зростаючий, пронизливий страх. Що якщо він дізнається щось таке, що змінить його життя назавжди, зруйнувавши його раціональну картину світу? Що якщо він зрозуміє, що не зможе повернутися до свого світу, що його шлях назад закритий назавжди? Або що, можливо, він і не повинен повертатися, якщо два світи так тісно переплелися? Думка про це була жахливою і водночас незбагненно привабливою.

×××

Вечірнє небо над Поліссям розфарбувалося неймовірними багряними, пурпуровими та золотистими фарбами, що, здавалося, стікали з пензля невидимого художника, відбиваючись у дзеркальній, темній поверхні невеликого лісового озера. Андрій і Оксана сиділи біля багаття, вогонь якого весело тріщав, кидаючи мереживо рухливих тіней на старе, похиле дерево поруч. Повітря було наповнене терпким ароматом диму, що змішувався з п'янким запахом лісових трав і вологої землі.

— Хочу розповісти тобі одну історію, Андрію, – почала Оксана, її голос був не просто м'який, а ледь чутний, наче шепіт вітру, що розносив стародавні таємниці. Вона дивилася на мерехтливе полум'я, і в її очах відбивалися вогники, що надавали їм якоїсь неземної глибини. – Колись, дуже давно, до того, як з'явилися чужинці, в цьому лісі жила русалка. Вона була надзвичайно красивою, такою, що будь-який чоловік міг втратити голову від її вигляду, але мала жорстоке, холодне серце. Вона закохувала в себе молодих чоловіків, заманювала їх своїми чарівними піснями і топила їх у нашому озері. Вона харчувалася їхньою життєвою силою.

Андрій слухав, затамувавши подих, його серце шалено калатало в грудях. Історія була настільки моторошною, що мурашки бігали по його шкірі, а потилицею пробіг холодний струмінь, незважаючи на тепло багаття. Він відчував, що це не просто легенда.

— Коли її прокляли за ці злочини, за її нелюдську жорстокість, вона поклялася помститися всім жителям села, всьому роду, що жив на цій землі, – продовжила Оксана, її голос став ще тихішим, майже примарним. – З того часу в селі почали відбуватися дивні, жахливі речі. Зникали люди – не тільки молоді чоловіки, а й дівчата. Худоба гинула без видимої причини, а врожаї не родили, земля ставала безплідною. І тіні, ті зловісні тіні, що ти бачив, з'явилися тоді ж. Кажуть, що Русалка, перед тим як її запечатали, залишила після себе могутній артефакт, який міг би зняти прокляття… або ж, навпаки, розбудити її знову. Але ніхто не знає, де він зараз, як його знайти.

Андрій подивився на Оксану, його очі були сповнені раптового, приголомшливого усвідомлення. Її очі сяяли таємничим, майже містичним світлом, відбиваючи вогонь багаття, і в них читалася не тільки мудрість, а й глибокий смуток. Серце його завмерло, а потім забилося з новою силою. Артефакт! Той самий, що, як він тепер розумів, привів його сюди, в цей світ, і був причиною його падіння! Він згадав про маленький дерев'яний оберіг, який знайшов у хатині, про дивні, сяючі символи, які він бачив на тілах жертв у своєму світі, і які були викарбувані на оберегу. Можливо, це і був той самий артефакт, про який розповідала Оксана – ключ до всього.

— Ти думаєш, що цей артефакт, який я знайшов, пов'язаний з тим, що відбувається в моєму світі? З цими… вбивствами? – запитав він, його голос тремтів від суміші хвилювання, надії та жаху. Він міцніше стиснув оберіг у руці, відчуваючи його холод і пульсацію.