Розділ 3 Чарівне кохання

Сріблясте, мов пролите крізь сито, світло лісу, пробиваючись крізь густе, смарагдове листя, танцювало на обличчі Оксани, малюючи на ньому мінливе мереживо тіней, що постійно змінювалося. Її очі, кольору стиглих лісових ягід – глибоких і насичених, – сяяли неземною добротою і спокоєм, відбиваючи золотисті промені пообіднього сонця. Сидячи на м’якій, пахучій траві, обпершись спиною об широкий, шорсткий стовбур старого дуба, чиї вікові гілки простягалися в небо, вона співала пісню, мелодія якої нагадувала ніжний шепіт вітру серед гілок, зливалася з ним в єдину гармонію. Її голос, дивовижно ніжний і пронизливий водночас, був подібний до мелодії лісової флейти, що заворожував і заспокоював душу, огортаючи її, немов м'яка ковдра.

Андрій, вражений і зачарований її несподіваною красою та чистим, чарівним голосом, несвідомо, крок за кроком, наблизився до неї. Його погляд застиг на її обличчі, ніби приклеєний до нього невидимою ниткою, і він не міг відвести очей. Він відчував себе не стороннім спостерігачем, а маленькою, невід'ємною частинкою цього лісу, що поволі розчиняється в його первісній гармонії, забуваючи про все, що було до цього.

Вона, не відриваючи погляду від далекого горизонту, де ліс зливався з небом, раптом запитала, її голос був м'який, як шовк, і звучав, як мелодія лісового струмочка, що дзюрчить серед каміння:

— Ти заблукав?

Андрій повільно кивнув, не в змозі вимовити жодного слова. Його голос, здавалося, загубився десь у горлі. Він відчував себе маленькою, беззахисною дитиною, яка заблукала в густому, невідомому лісі і раптом знайшла притулок, тепло і надію. Тепло її погляду, що випромінював щире співчуття, огортало його, як теплий, м'який плед у холодну ніч, заспокоюючи його збурену душу і даруючи несподіване, майже забуте відчуття безпеки.

— Мене звуть Оксана, — промовила вона, її усмішка була настільки чистою і щирою, що здавалася подібною до цвітіння весняної квітки, такою ж ніжною і теплою, здатною розтопити будь-який лід.

— Андрій, — прошепотів він у відповідь, відчуваючи, як його щоки наливаються червоним рум'янцем – реакція, що була абсолютно незвичною для досвідченого детектива. Він ніколи раніше не зустрічав такої неземної краси і такого глибокого, первісного спокою. Ця зустріч була поза його розумінням.

— Не хвилюйся, Андрію, — промовила Оксана, помітивши його збентеження і невпевненість. Її голос вселяв довіру. — Я покажу тобі дорогу з лісу, якщо ти захочеш. Але спочатку… послухай ще трохи. Ці пісні мають свою історію.

І вона знову заплющила очі, продовжуючи співати, а Андрій сидів поряд, повністю зачарований її голосом і навколишньою красою лісу, що, здавалося, відгукувалася на кожну її ноту. Він забув про всі свої проблеми, про метушню міста, про повсякденні турботи, про вбивства і власне розслідування. У цей момент для нього існувала тільки вона – Оксана, ліс, що ожив навколо них, і ця чарівна, гіпнотична пісня, що несла в собі таємниці віків. Він відчував, як частина його душі, що була загублена в міській суєті, повертається до нього.

×××

Дні, проведені з Оксаною в цьому дивовижному, новому світі, стали для Андрія найкращими, найяскравішими в усьому його житті. Вони були немов кадри з казкового, чарівного фільму, де кожен момент наповнений сяйвом: яскраві, незабутні, сповнені якоїсь первісної чарівності, що просочувалася крізь кожну клітинку його єства. Разом вони блукали по безкраїх, ледь помітних лісових стежках, де крізь густі крони дерев сріблясті сонячні промені танцювали на листі, створюючи мерехтливі візерунки світла й тіні, а птахи заливалися мелодійними, неземними піснями, що проникали до глибин душі. Збираючи стиглі, соковиті ягоди – лісову суницю, чорницю, малину – вони сміялися, як діти, безтурботно обкидаючи один одного ними, забуваючи про вік і всі турботи. А вечорами, коли місяць піднімався над лісом, розливаючи своє м'яке світло, вони сиділи біля тьмяно палаючого багаття, і Оксана розповідала Андрію давні, захоплюючі казки: про лісовиків, які були господарями лісу і охороняли його від чужинців, про русалок, що жили в таємничих глибинах озера і заманювали необачних, та про духів дерев, які шепотіли мудрі поради тим, хто вмів слухати.

Її голос, дивовижно ніжний і мелодійний, нагадував не просто шелест листя, а саму пісню лісу, що оживала в її словах. Він зачаровував Андрія, занурюючи його в світ фантазій і чистого, незамутненого чарівництва. Він слухав її, затамувавши подих, його уява малювала найяскравіші образи, уявляючи собі лісових створінь, які оживали в її розповідях, стаючи майже реальними. У ці моменти Андрій відчував себе частиною цього магічного світу, ніби він завжди тут був.

Оксана розповідала Андрію про звичаї свого народу, про їхню глибоку, непохитну віру в природу, що була для них священною, і про те, як вони жили в повній гармонії з нею, не завдаючи шкоди, лише беручи те, що дається. Вона пояснювала, що для них ліс – це не просто сукупність дерев і кущів, а живий, дихаючий організм, з яким вони співіснують як рівні. Вони шанували кожне дерево, кожну квітку, кожну тварину, розуміючи їхню невід'ємну роль у цій екосистемі.

— У нашому світі люди не знають хвороб, Андрію, – казала вона, дивлячись на нього своїми ясними, чистими очима, що відбивали світло багаття. Її слова були сповнені такої простої, але глибокої істини. – Ми живемо в повній гармонії з природою, і вона дарує нам здоров'я і довголіття. Наші тіла міцні, а душі чисті. Ми не знаємо війни, бо не маємо причин для конфліктів. У нас достатньо їжі, води і життєвого простору для всіх. Ми ділимося, а не забираємо.

Андрій слухав її, не моргнувши оком, його серце стискалося від захоплення і якогось щемливого суму. Цей світ, який описувала Оксана, здавався йому справжнім раєм на землі, утопією. Світ, де панували мир, любов, взаєморозуміння і повна гармонія. Він мріяв про те, щоб залишитися тут назавжди, щоб забути про всі свої проблеми, про метушню і жорстокість міста, про криваві вбивства і власну втрату. Він хотів жити в цій чистій, первісній гармонії з природою.