Розділ 2 Інший світ

Одного вечора, коли сонце вже давно сховалося за обрієм, залишивши по собі лише останні відблиски багряної заграви, а небо вкрилося нескінченними тисячами зірок, що мерехтіли, немов діаманти на чорному оксамиті, Андрій сидів біля багаття. Вогонь весело тріскав, кидаючи живі, мерехтливі тіні на втомлене, але зацікавлене обличчя старого діда Омелька, який сидів поруч. Дід, його очі, глибокі і проникливі, сяяли мудрістю, що накопичувалася роками, і він почав розповідати історію, що передавалася з покоління в покоління, від батька до сина, від діда до внука, немов священна спадщина.

— Кажуть, глибоко-глибоко в лісі, там, куди не ступає нога простої людини, є озеро, – його голос був спокійним, розміреним, але в ньому відчувалася якась таємнича, гіпнотична сила, що заворожувала слухача. – А в тому озері живе Русалка. Вона прекрасна, як сама весна, як перша квітка, що розпускається після зими, але й жорстока, як люта зимова заметіль, що несе смерть. Кожні кілька років вона вибирає собі жертву – найкрасивішу, найчистішу дівчину в селі. І забирає її з собою в своє підводне царство, звідки немає вороття.

Андрій слухав, затамувавши подих, відчуваючи, як холодний струмінь пробігає по хребту, незважаючи на тепло багаття. Легенда, викладена дідом, звучала як найчистіша, найфантастичніша казка, але в його голосі було стільки переконання, стільки живої, непідробної віри, що мурашки пробігли по шкірі детектива. Він завжди вважав себе раціональною людиною, яка спирається виключно на факти, не схильною до забобонів чи містики. Але зараз, сидячи біля багаття, оточений древньою таємницею лісу, він змушений був визнати, що в цій історії є щось більше, ніж просто вигадка, щось, що промовляло до його первісних страхів.

— Може, це все ж таки містика? – прошепотів він сам до себе, його голос був майже нечутним, потонув у потріскуванні вогню. Він дивився на палаюче багаття, і вогонь відбивався в його очах, надаючи їм дивного, майже гіпнотичного блиску, немов він уже бачив щось, недоступне звичайному оку.

Проте, він миттєво відкинув цю думку як абсурдну, намагаючись повернутися до звичної реальності. Він був детективом, слідчим, а не шаманом чи мисливцем за привидами. І він обов'язково розкриє цю справу, незважаючи ні на які легенди, старі прокляття чи дивні, сяючі символи. Його професійний обов'язок вимагав доказів, а не міфів. Андрій піднявся на ноги, рішуче розправивши плечі, немов намагаючись струснути з себе морок, що огорнув його свідомість.

— Дякую за розповідь, діду, – сказав він, намагаючись звучати максимально впевнено і раціонально, хоча в голосі прослизнула ледь помітна невпевненість. – Це цікаво. Але я все одно вважаю, що тут має бути раціональне пояснення. Цьому завжди є логіка.

Дід Омелько лагідно посміхнувся крізь свою густу, посивілу бороду, і в його очах знову з'явився той самий, майже всезнаючий блиск. — Може бути, синку, може бути, – тихо промовив він, немов говорив загадку. – Але пам'ятай, іноді найстрашніші речі бувають правдою. А найпростіші пояснення – оманою. Цей ліс старий, і він пам'ятає більше, ніж усі твої книжки разом узяті.

Андрій повернувся до своєї винайманої хати, але сон не йшов, його думки були невпинними, мов гірський потік. У голові крутилися образи Русалки, зачарованого озера, що ховало свої таємниці, і кривавих ритуалів, про які він раніше читав лише в старих книжках про фольклор. Він розумів, що ця справа виходить далеко за рамки його звичайної роботи, за рамки будь-якого розслідування, з яким він мав справу раніше. Це була загадка, яку він мусив розгадати, незважаючи ні на що, навіть якщо для цього йому доведеться зіткнутися з надприродним, з тим, що він завжди заперечував. 

×××

Дрібний, невблаганний дощ безперервно накрапав на похмурий, розмитий пейзаж, розмиваючи контури лісу і перетворюючи й без того вологу землю на густу, чавкаючу багнюку. Холод проникав крізь одяг, пробираючись до кісток. Андрій, одягнений у свій промоклий, важкий плащ, що вже не захищав від вологи, нахилився над тілом чергової жертви. Це була молода дівчина, її обличчя було напрочуд спокійне, ніби вона просто заснула вічним сном, втомившись від життя. Але синці під її закритими очима, схожі на тіні від кошмарів, та дивні, криваві символи, що знову були викарбувані на її блідій, майже прозорій шкірі, розповідали зовсім іншу, жахливу історію – історію страждань та нелюдської жорстокості.

Символи були не просто дивними; вони були майже незрозумілими, складними, що ніби витікали з хаосу. Схожі на якісь древні руни, висічені невідомою рукою, вони утворювали складний, химерний візерунок, що починався від шиї дівчини і розповсюджувався, звиваючись, аж до її живота. Андрій довго, майже до болю в очах, вдивлявся в них, намагаючись знайти хоч якусь логіку, якусь послідовність, ключ до розгадки. Але все було марно. Це було як спроба розшифрувати мову стародавньої, давно забутої цивілізації, або ж щось зовсім неземне.

— Хтось намагався залишити послання, – прошепотів він сам до себе, його голос був хриплим від холоду і напруги. По спині пробіг холодний струмінь, не від дощу, а від усвідомлення моторошної правди. –Але яке? І кому воно призначене?

Фотограф, молодий, але вже помітно зблідлий хлопець на ім'я Олег, з великою професійною камерою в руках, наблизився до Андрія, намагаючись вловити найкращий ракурс, незважаючи на біль.

— Що ви там бачите, Андрію Васильовичу? – запитав він, його голос трохи тремтів. – Це… це жахливо.

Андрій відійшов на крок від тіла, обличчя його було спотворене огидою та внутрішньою боротьбою. Він подивився на Олега, і в його очах, сповнених тривоги та зростаючого жаху, немов відобразилася тінь лісового мороку.

— Бачу щось, Олеже, чого не повинен бачити, – відповів він хрипким, майже невпізнанним голосом. – Це не просто вбивство, не справа рук звичайної людини. Це… це щось більше. Щось, що вийшло з легенд.

Він озирнувся навколо. Ліс стояв навколо них, мов непроглядна, темна стіна, приховуючи свої вікові таємниці в глибинах. Холодний, пронизливий вітер шепотів у кронах дерев, немов насміхаючись над їхніми відчайдушними спробами розгадати загадку, що століттями оберігалася цими хащами. Андрій зрозумів, що зіткнувся з чимось, що виходить далеко за рамки його уявлень про злочини, за рамки раціонального. Це була не просто гра божевільного маніяка; це було щось набагато глибше, щось, що зв'язувало його з давніми легендами і міфами цього місця, що вже, здавалося, стали його власною реальністю.