Розділ 1 Тіні села

Київ, зі своїм невпинним, гамірним потоком машин, що дихали вихлопними газами, мерехтінням яскравих рекламних вивісок та вічним поспіхом, віддалявся від Андрія не лише з кожним проїденим кілометром, а й з кожним вдихом. Він залишав позаду міську метушню, відчуваючи, як з плечей спадає невидимий тягар. Тепер, стоячи на порозі маленького, майже загубленого у вікових лісах поліського села, він відчував себе, ніби вийшов з яскравого, насиченого кольорами фільму в старий, чорно-білий, але від цього не менш заворожуючий. Світ навколо став спокійнішим, тихішим, ніби уповільнив свій плин, але водночас і більш чітким, об'ємним, сповненим прихованих смислів.

Його старий, трохи пошарпаний рюкзак, здавалося, став легшим, як тільки він ступив на сільську стежку, що вела до перших хат. Ці розкидані будинки, охайно вкриті білою тинькою, що місцями потріскалася під палючим літнім сонцем, здавались маленькими острівцями серед безмежного, смарагдового океану лісу. Дахи, вкриті старою, потемнілою від часу соломою, дихали історією, а легкий, майже прозорий дим з димарів, ледь помітний у кришталево чистому повітрі, підносився до безкрайнього неба, малюючи на ньому ніжні, розмиті смуги. Це був дим, що пахнув затишком, щось обіцяв розповісти, але разом з тим зберігав і давні таємниці.

Сонце, щедро пробиваючись крізь густі, непролазні крони столітніх дубів і високих, струнких сосен, створювало на порослій травою землі химерні візерунки світла й тіні, що нагадували казкові картини, створені пензлем невидимого художника. Повітря тут було дивовижно прохолодне і вологе, насичене терпким ароматом хвої, ніжним запахом свіжоскошеної трави, що щедро пахла в’яленим сіном, та густим, землистим духом прогрітої за день чорноземної землі. Легкий вітерець, що ледь помітно ворушив волосся на його скронях, розносив по селу теплий, апетитний запах диму від багаття, на якому, судячи з усього, хтось сушив гриби, готуючись до зими.

Андрій зробив глибокий, повільний вдих, намагаючись запам’ятати кожен аромат, кожен звук цього дивного, первісного світу. Спів птахів, що переливався від ніжного щебету до гучного дзвінкоголосого хору, дзюрчання кринички, що весело струменіла десь поблизу, монотонний, але заспокійливий шелест листя, що вічно розповідало свої таємниці вітру – все це створювало неповторну, чарівну мелодію, яка обволікала душу, занурюючи її в стан блаженного спокою і забуття міської суєти. Він відчув, як напруга, що накопичувалася роками, повільно відпускає його. Цей ліс, це село – це було те місце, де він сподівався знайти правду, але й відповіді на власні, давно забуті питання. Він був тут, і шлях, який привів його сюди, здавався правильним, незважаючи на всі попередження.

×××

Андрій, кремезний чоловік з обвітреним обличчям і пронизливим поглядом сірих очей, озирався навколо з майже неприхованою недовірою. Його строгий, темний костюм, хоч і був пом’ятий довгою дорогою, та блискучі, начищені до дзеркального блиску черевики, виглядало чужорідно і навіть зухвало серед цього первісного світу, серед простих дерев'яних хат та вишитих рушників, що гордо вивішувалися на тинах, немов стародавні обереги. Звичний для нього невпинний гул мегаполісу, сирени машин і постійний гомін людського натовпу, замінили мелодійні, майже казкові трелі птахів та ніжний, заспокійливий шепіт вітру в кронах вікових дерев. Це було не просто село, а цілий інший світ, зі своїми неписаними законами, древніми звичаями та глибокими, нерозгаданими таємницями. Згадавши про справжню мету свого приїзду – розслідування серії загадкових і жорстоких вбивств, що сколихнули це, здавалося б, безтурботне місце – він похмуро зітхнув. Як міг цей спокійний рай, що випромінював лише мир, стати місцем таких жахливих, нелюдських злочинів?

Сонце вже хилилося до обрію, розливаючи по небу багряні та золотисті відтінки, коли Андрій зупинився посеред ґрунтової вулиці, немов прикутий до місця невидимою силою. Довгі, химерні тіні від хат, що стискалися одна до одної, утворюючи тісний, майже потаємний клубок, повільно розповзалися по землі. Вітер, що посилився з наближенням сутінків, ніс з собою не тільки звичний запах диму від багать, на яких, певно, готували вечерю, та свіжоскошеної трави. У ньому відчувалося щось ще – незрозуміле, глибоко первісне, але водночас і тривожне, щось, що змушувало інстинктивно насторожитися.

Кожна хата, до якої він наближався, здавалася не просто будівлею, а маленьким світом, самобутнім і унікальним. Їхні вікна, завішені білосніжними, вишиваними рушниками з яскравими, символічними візерунками, нагадували очі, що пильно спостерігають за ним, вивчають його, читають його наміри. Дерев'яні двері, прикрашені старими, поіржавілими підковами – давніми оберегами від нечистої сили, – здавалися зачиненими воротами в інший, невідомий йому світ. На подвір'ях, обгороджених плетеними тинами, курчата пищали, бігаючи наввипередки, говіркі гуси горланили, вітаючи вечір, а ситі, ледачі коти блаженно грілися на останніх променях сонця. З відкритих вікон та дверей доносився солодкий аромат свіжоспеченого хліба, що змішувався з терпким запахом диму, що витав у повітрі, та густим запахом вологої землі.

Раптом він почув чийсь голос – тихий, але чіткий, наче струмок, що пробивається крізь каміння. Це була стара жінка, що сиділа на низькій дерев'яній лавці біля хвіртки, біля її хати. Її обличчя було зрізане глибокими зморшками, наче різьблена мапа життя, а очі, що дивилися на нього, були спокійними, проникливими і неймовірно мудрими, немов вони бачили все на світі. Вона не була здивована його появою, ніби чекала його.

— Що шукаєте тут, молодий чоловіче? – запитала вона, її голос був не старечим, а напрочуд дзвінким. У ньому не було ні цікавості, ні осуду, лише глибоке, майже бездонне розуміння.

Андрій відчув, як його міська впевненість розсипається на порох. Він зніяковів, відчуваючи себе розгубленим хлопчиком.

— Я… я детектив, – відповів він, його слова пролунали якось дивно, занадто голосно і незвично в цій спокійній, майже святій тиші. — Розслідую вбивства.