Початок

ДИСКЛЕЙМЕР / ПРО АВТОРСЬКІ ПРАВА

Усі права на дану книгу, включаючи текст, сюжет, персонажів та будь-які інші елементи твору, належать виключно її автору Герцогу Фламбергу .

Цей твір захищено Законом України "Про авторське право і суміжні права" та міжнародними угодами про захист інтелектуальної власності.

Жодна частина цієї книги не може бути копійована, відтворена, розповсюджена, передана, адаптована або використана в будь-якій формі та будь-якими засобами (електронними, механічними, шляхом фотокопіювання, запису чи іншими) без отримання попереднього письмового дозволу від правовласника.

 Будь-яке розміщення даного твору (повністю або частково) на будь-яких інших інтернет-ресурсах, файлообмінниках, торент-трекерах чи інших платформах без прямої письмової згоди автора суворо забороняється і є порушенням авторських прав.

У разі виявлення фактів порушення авторських прав, включаючи несанкціоноване копіювання, розповсюдження або будь-яке інше неправомірне використання цього твору, винні особи будуть притягнуті до цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством України.

Автор залишає за собою право вживати всіх законних заходів для захисту своїх прав.

Ніч опустилася на ліс, як важкий оксамитовий покрив, поглинаючи останні відблиски сутінків. Сором'язливі зорі, наче перлини, сховалися за щільним плетивом хмар, залишивши місяцю – блідому і таємничому – повну владу над цією похмурою обителлю. Його промені, наче сріблясті ниті, пробивалися крізь густе гілля, малюючи на сирій землі химерні, рухливі візерунки. Тиша, густа і липка, наче смола, обволікала все навколо, заглушаючи навіть шепіт вітру в кронах столітніх дубів. Єдиним звуком, що порушував цю моторошну гармонію, був неспокійний стукіт власного серця мандрівника.

Повітря було нап'яте очікуванням, важким, як перед літньою грозою. Кожна тріщина в корі, кожен шелест опалого листя під ногами, кожен подих вітру – все це несло в собі незбагненну таємницю, що висіла в повітрі, наче невимовлене прокляття. 

Мандрівник міцніше стиснув рукоять свого старовинного ножа, що висів на поясі. Він не був пересічним шукачем пригод; його шлях сюди був продиктований давньою легендою, почутою від діда, про сховані в цих нетрях артефакти, що обіцяли неймовірну силу.

Раптом, з глибин лісу, долинули звуки. Це були не крики диких звірів, і не шум вітру. Це був глухий, розривний стогін, що вирвався, здавалося, із самих надр землі, змушуючи тремтіти кожну клітину його тіла. Він розірвав тишу на тисячі дрібних шматків, залишивши по собі відчуття незбагненного жаху.

Мандрівник завмер, вдивляючись у морок. Його очі намагалися розгледіти джерело звуку, але лише мерехтіння вогників, що то з'являлися, то зникали серед дерев, порушувало повну темряву. Це були очі, що стежили за ним, – невидимі, але відчутні. Очі тих, хто володів цим лісом, і хто не терпів чужинців.

Здавалося, сам ліс ожив. Тіні, що досі безшумно танцювали під місячним світлом, почали набувати невизначених, химерних форм. Десь у непролазній гущавині, там, де столітні корчі сплелися в нездоланні мури, засміялися дзвінкі голоси, моторошно схожі на дитячий плач.

— Мавки, – прошепотів мандрівник, його голос ледь чутно тремтів. Він знав про лісових дів, що заманювали мандрівників у свої смертельні обійми, використовуючи їхній розпач або розгубленість.

З глибин озера, що темніло чорною дірою серед дерев, долинало мелодійне співання. Воно було таким прекрасним, таким ніжним, що викликало і бажання йти на звук, і передчуття небезпеки. Це були русалки, чиї чари спокушали необачних рибалок, затягуючи їх у холодні, водяні обійми. Мандрівник знав про їхній підступ, про те, що ця краса – лише приманка.

— Не слухай їх, синку, – раптом пролунав у його голові знайомий, але такий далекий голос діда. — Їхні пісні – то отрута. Завжди пам'ятай: у Поліссі все має свою ціну, і найвища ціна – це твоя душа.

 Мандрівник відсахнувся, ніби від ляпаса. Він згадав, як дід розповідав йому про лісовиків, що ховалися серед коріння старих дубів, про дбайливих господарів лісу, що оберігають свої запаси та не терплять чужинців. Можливо, вони були тут, спостерігали за ним.

Вітер посилювався, перетворюючись на завивання, що проносилося між деревами, несучи з собою задушливий запах вогкості, гнилого листя та чогось металевого, схожого на кров. Здавалося, сам ліс намагається попередити мандрівника, що заблукав у його нездоланних нетрях. Але той, хто заглибився в цю темну безодню, вже не міг повернути назад. Його чекала зустріч з невідомим, зі світом, де межа між реальністю і міфом стиралася, де древні духи бродили вільно, а людське життя важило менше за осінній лист.

Крики знову пролунали, цього разу ближче, немовби з-за найближчого, розлогого дуба. 

Мандрівник зупинився, напруживши кожен м'яз, кожен нерв, намагаючись вловити найменший рух. Серце його колотилося, як божевільне, стукіт відбивався в скронях, заглушаючи все інше. Він простягнув руку до кишені, намацуючи оберіг, подарований бабою – вишитий хрестик.

І тут, з-за великого, оброслого мохом каменя, що самотньо стояв посеред просіки, вийшла постать. Вона була висока і струнка, одягнена в білу, майже прозору сукню, що спадала до самих ніг, розвіваючись на вітрі, наче туман. Її обличчя було приховане глибоким капюшоном, але з-під нього виблискували великі, чорні, мов безодня, очі. Вони світилися неземним світлом, що притягувало і лякало одночасно. Постать простягнула до мандрівника тонкі, майже невагомі руки, а її голос, ніжний і спокусливий, лунав, наче дзвін кришталю:

— Забудь... Забудь усе. Прийди до мене, мандрівнику. Тут знайдеш спокій... і забуття...

Подорожуючий відчув, як якась невидима сила тягне його до неї. Його тіло ніби перестало йому належати, а ноги самі почали робити крок за кроком назустріч таємничій постаті.