"Стежка до старої греблі"

Еліна стиснула в долоні залізобетонний амулет, відчуваючи, як його шорстка, холодна поверхня віддає дивним, ледве відчутним пульсом.

​— На греблю... — прошепотіла вона, дивлячись у бік темної смуги лісу, за якою ховалося озеро. — Що я повинна там зробити, діду Матвію?

​Дід підійшов ближче, перехопивши свій карабін зручніше, і пильно подивився їй просто в очі. Його погляд був важким, сповненим гіркого досвіду.

​— Під греблею є технологічний шлюз. Лєна знайшла туди вхід за декількома старими картами. Саме там Дзеркальник тримає «зліпки» тих, кого затягнув у глибину. Якщо ключ із номером 13 відчиняє той шлюз, ти маєш розбити дзеркальне ядро, поки воно не набрало сили від осіннього повномісяччя. Якщо не встигнеш до заходу сонця — межа повністю розмиється, і воно вийде в місто.

​— А ви? Ходімо зі мною! — вигукнула Еліна, відчуваючи, як липкий страх знову намагається скувати ноги.

​— Я не можу, дівчинко, — гірко всміхнувся дід, хитаючи головою. — Воно вже знає мій голос і мою провину. Я втратив там сина у дев'яностих. Якщо я підійду до води, воно заговорить його вустами, і я не встою — сам піду на дно. Твій розум ще чистий, ти шукаєш правду, а не спокуту. Це твоя перевага.

​Він повернувся й зробив кілька кроків у бік села, але раптом зупинився й застеріг:

​— Запам'ятай: що б ти не побачила на греблі, чий би голос не кликав тебе з туману — не вір відбитку. Вір тільки тому, що відчуваєш серцем.

​Еліна залишилася одна на роздоріжжі.

​Сонце вже почало свій повільний схил на захід, фарбуючи верхівки сосен у тривожний, багряно-золотий колір. Часу залишалося небагато.

​Вона повернула праворуч і ступила на вузьку, зарослу мохом стежку, що вела в обхід озера — прямо до старої греблі. Ліс навколо здавався зловісно тихим. Жодна пташка не співала у вітах, тільки сухе листя шелестіло під її чоботами, ніби шепотіло попередження.

​Чим ближче вона підходила до греблі, тим густішим ставав запах озерного мулу та старого заліза. Повітря ставало важким, у ньому знову з'явився той солодкувато-аптечний аромат ромашки, що так виразно нагадував про Лєну.

​Раптом з боку чагарників праворуч пролунав виразний тріск.

​Еліна замерзла, міцніше стискаючи амулет. Крізь віти дерев, усього за кілька метрів від неї, проступила висока постать. Вона рухалася паралельно до неї, крокуючи так само швидко.

​Це була жінка в темному довгому пальто. І коли та на мить повернула голову в бік Еліни, сонячний промінь освітив її обличчя.

​Еліна затамувала подих і ледь не закричала від жаху.

​З-за кущів на неї дивилося її власне обличчя — ті ж самі риси, те ж розпатлане вітром волосся... але очі були повністю чорними, без білків і зіниць, мов дві краплі озерної води. Двійник посміхнувся куточками губ і безшумно побіг уперед, у напрямку старої греблі.