Розділ 6: Глушина

Віктор голосно стукав у двері одного із будинків. До нього вийшла жінка. Вона здивовано поглянула на чарівників.

- Ви щось хотіли? - поцікавилася жінка.

- Шукаємо свідчення. - м'яко промовив Віктор.

- Я нічого не знаю. - жінка хотіла зачинити двері та Віктор вчасно підставив ногу, не давши їй цього зробити.

- Ми навіть питання вам не задали. -

- Навіть так. Я нічого не знаю. - стояла на своєму жінка.

- Чи бувало таке, що хтось раптом з селян змінив поведінку? - не витерпівши, промовив Азмодей.

- Все як завжди. Нічого не змінилося. Ви б ліпше займалися розслідуванням. - гаркнула жінка та відпихнувши Віктора зачинила двері.

- Ну і ну.  Мертві мовчать і живі теж! - засапавшись вимовив Віктор. Чарівники цілий день безрезультатно оббивали пороги.

- Вони змовилися, чи що? - зло гаркнув Азмодей.

- Та мала, вона обмовилась про це. - згадав Віктор. - Можемо завітати до них. - 

- Ходімо. - промовив Азмодей та поспішив до відповідного будинку. Всі троє членів родини поралися на городі біля дому.

- Доброго вам дня. - голосно привітався Азмодей.Матір Зої перелякано сіпнулася та вхопилася за серце.

- Що вам треба? - голосно крикнув батько.

- Лише поговорити! - відгукнувся Віктор. Батько кинув лопату та підійшов до чарівників.

- Чи не поводився з селян хтось дивно? - запитав Віктор.

- Ні. - сплюнув чоловік. - Наскільки дозволяє привид, який вештається вулицями. Ви коли збираєтеся його ловити? Вас викликали сюди для того, щоб ви його позбавилися! А ви херньою страждаєте! - кричав чоловік. Всі спроби Віктора згладити конфлікт провалилися, тому вони поспішили покинути батьків Зої.

- Вікторе, у мене є кілька крапель чудового зілля, які вирішать нашу проблему. - розпачливо промовив Азмодей.

- Друже мій, пам'ятайте, тоді нам доведеться пояснювати королю, чому ми отруїли людину. Я знаю, що вам краще вдається спілкуватися з мертвими, але ми не можемо труїти всіх заради свідчень. -

Азмодей лише розчаровано зітхнув.

- Можливо, спробуємо розговорити стару? - запропонував Віктор.

- Ви вірите, що вона нам щось скаже? -

- Вона єдина, хто з нами хоча б поговорив. -

Азмодей з Віктором рушили до будинку старої. У подвір'ї цього разу було пусто. Азмодей постукав у двері ціпком.

- Через кілька хвилин їх відчинила бабця.

- О, нездари, чого треба? -

- Лише поговорити. - стримано промовив Азмодей.

- Ну заходьте, якщо вам не гидко бути у цьому свинарнику. - прошипіла бабця. 

Вона важко почовгала в глиб будинку. Чаклуни рушили за нею. Жінка всілася у крісло поряд з комином, простягнувши ноги.

- Ну? - вимогливо запитала бабця.

- Ви знаєте щось про ту могилу відьми на кладовищі? - промовив Азмодей, від чого стара налякано сіпнулася.

- Чого б то мені знати? -

- Бо це сталося за часів твоєї молодості. - промовив Азмодей.

- Ні краплі поваги до старих. - сплюнула бабця. - Ну знала, і що? -

- А те, що саме через те, що потривожили цю могилу, у вас по селі привид вештається. -

- Що? Вони полізли до могили моєї Квіти! - зло вигукнула стара.

- Квіти? Це хто? - м'яко поцікавився Віктор. Стара, зрозумівши, що бовкнула зайвого, все ж зізналася.

- Дочка. -

- Що тоді трапилося?

- Спалили її. Відьмою обізвали. Такі часи були. Справжні маги швендялися неприкаяні, а палили невинних. Як її душу упокоїти? -

- Її душа упокоїться лише тоді, коли ми знайдемо того, хто потривожив її могилу. - збрехав Азмодей.

- Говориш так, наче впевнений, що вбивства не її рук справа. - усміхнулася стара.

 - Так і є. -

- Чому ж ви відразу про неї не сказали? - поцікавився Віктор.

- Вона померла не від вогню, її спалили вже після смерті. Не думала, що то моя Квіта. -

- Як вона померла? - уточнив Азмодей.

- Порубали. -

- І знаючи те, що з нею зробили селяни, ви не хочете нам допомогти? - здивувався Віктор.

- Не там ви шукаєте. Ви шукаєте серед мертвих, а треба серед живих. - загадково пробубніла стара. Чарівники спантеличено переглянулися між собою.

- Ідіть геть. - прогнала їх стара. Коли вони вийшли з будинку, Азмодей промовив:

- Я був певен, що тут причетний демон. Сироватку правди зварити чи що? -

- Друже мій, та поки ми її варитимемо, тут все село переб'ють. - промовив Віктор.

- Ходімо, треба подумати. - кинув Азмодей та поспішив до намету. Там він згріб всі записи та почав їх переглядати.

- Ми навіть підозрюваного не маємо! - сердито вигукнув Азмодей.

- Хіба ми списали демона? - здивувався Віктор.

- Ні. - прошепотів Азмодей. На його обличчі з'явилася здогадка. - Нам треба шукати спільника. Демони жеруть душі та тіла, але не ховають рештки! -

- Але чому здебільшого вісімнадцятирічні? -

Азмодей задумливо всівся на стілець.

- Не вистачає деталей. Чогось, щоб я міг скласти повну картину, - прошепотів Азмодей. Вікторе, як ви гадаєте, чого не вистачає? - запитав він звертаючись до свого напарника. Віктор знизав плечима.

- Друже мій, ви ж знаєте, я в стратегіях не сильний. Можу припустити. Як що до мотиву?

- Демони нічого не приносять окрім розрухи. Кому таке треба? - заявив Азмодей.

- Можливо хтось хотів помсти? - запропонував теорію Віктор.

- Бабця застаріла для таких викрутасів. Кому б ще мститися? - запитав Азмодей. Раптом по брезенту намету постукали. Азмодей з Віктором завмерли вслухаючись.

- Пане чарівники. - пролунав тоненький голос Зої.

- Заходь. - здивувавшись промовив Віктор. Дівчинка боязко відсунула тканину тенту та зайшла в середину. Побачивши чарівників вона заспокоїлася.

- Ви питали, чи ніхто не поводився дивно, - промовила дівчинка дивлячись собі під ноги.

- І? - запитав Азмодей.

- Моя сестра. Вона три роки тому зовсім змінилася. Спочатку захворіла, - тремтячим голосом розповідала дівчинка. - А потім перестала їсти, тварини її боялися, і мама з татом до неї інакше ставилися. А тоді і зникла. -