Частина 16

Розділ  20

  Їхати звіриною стежкою не справляло жодного задоволення. Вервечка слідів двох оленів, що чітко виднілася на білому килимі, цілком не дозволяла назвати тропу втоптаною. А ще постійно доводилось нахилятись під присипаними снігом гілками, оминати повалені дерева. Єдине на що надіявся Борна це було те, що ліс повинен був скоро закінчитись. Марун казав, що тут немає пущ через які треба днями продиратися. Сам же слідогляд із години на годину слаб. Волхв всіляко намагався допомогти йому замовляннями, вдягнув йому на шию оберіг, однак рана нанесена йому стратчем була занадто важка. Він уже ледве тримався у сідлі.

  Ліс і справді скоро закінчився і перед мандрівниками знову відкрилися горбисті простори вкриті зимовою пеленою. Воно рушили улоговинами поміж пагорбів, щоб не попадатись на очі можливим переслідувачам. Ще гірше було із слідами, які чудесно виднілися на непотурбованому снігу.

  Із початком сутінок вони зупинились уже ще одному лісі. У гущавині можна було безпечно розпалити багаття, щоб його сяйво не виднілося на кілька верст.

  Борна мусів допомогти Маруну злізти із сідла, адже той сам міг лише звалитися долілиць у сніг. Він важко всівся у замет та наче закам’янів.

  Уже небавом жваво затріскотів вогник, що своїми червоними променями заставив розступитися сині тіні. Вони поховалися поміж дерева, де взялися гордовито розростатись у вечірніх сутінках. Скоро вони захопили усю околицю та сягнули своїми лаписьками до неба. Вони злились із ним у єдину могутню чорноту, що створила склепіння над зануреним у ніч світом.

  Користуючись із тепла вогнища волхв взявся оглядати Маруна, якому довелося стягнути із себе кожух, каптан та сорочку. Всемало цілком кепський вигляд – на плечі була чимала чорна пляма від якої прожилки уже поширились вниз по руці, аж до ліктя, а найгірше – темною павутиною вони полізли по грудях. Ураження доторком навського створіння було значне і лише розширювалося. Воно загрожувало поширитись на життєво-важливі органи. Решта шкіри мисливця набрала блідого мертвотного відтінку.

  Чарівник доторкнувся правицею до чорної відмітини, яку вже навіть не міг прикрити долонею. Він зосередився на вогні і почав черпати із нього силу. Потік життєдайної міці полинув від червонавих язиків, через тіло волхва, по його жилах та кістках, до Маруна.

 - Ти казав, що ця потвора була стратчем? – запитав мисливець.

 - Так. – відказав Борна, який уже не потребував такої зібраності усієї своєї свідомості на вогні. Він скерував потік сили і той уже сам міг плинути від свого джерела до цілі. – Це було стратча – потвора із світу наві.

 - Щось воно було уже дуже сильне. – важко промовив Марун. – Мені доводилось пару раз чути на пустищах плачі стратчів, але вони тоді не нападали. Не були такі хижі.

 - Це було не просте стратча. – похитав головою волхв. – Такі, із якими ти зустрічався, з’являються завдяки своїм матерям. Ті викидають своїх новонароджених дітей у лісі і після загибелі їх душі блукають по світі із плачем. Якщо душі немовляти допомогти – залишити їй одежину – то вона заспокоїться і піде собі до Ірію. Якщо ж протягом дванадцяти літ вона нічого не отримає, то на вічно перетворюється у темне неприкаяне страховисько. Це стратча, яке ми сьогодні бачили, було саме таке.

Він на мить перервав свою розповідь і насупив брови.

 - Але це ще не все. – продовжив він. – Цією потворою керував якийсь чарівник. Він мав над нею силу та владу віддавати накази. Він вислав цього зловорожого мерця на нас. Таке стає можливим лише тоді, коли новонароджене маля ще до його появи у світ чарівник прирече на смерть та прокляття. Він мусів домовитись із його матір’ю та разом викинути немовля. Позначити дитя темними знаками та, дочекавшись загибелі, прив’язати до себе його душу. Чаклун триматиме стратча при собі усі дванадцять літ, не даючи йому навіть можливості десь зустріти когось, хто міг би допомогти його душі упокоїтись. Ось таким чином темні чаклуни і добувають собі таких сильних помічників.

 - Страшна то річ. – сумно погодився Марун.

 - Так. І там, у диких нічийних землях, такі ворожби не дуже і рідкісні. Нам із тобою доведеться вирушити туди. Очевидно, що дух великого темного чарівника, який був похований у Розгірському замку та вирвався на свободу, має у нашому світі помічників. Якщо вони здолали уже в перші ж дні після його звільнення, вислати сюди цілий загін кошлатих разом із якимось ворожбитом, то це означає, що вони уже можуть мати певні сили та плести якийсь свій лихий замисел.

  Мисливець важко видихнув, втомлено примружив очі і за хвилину запитав:

 - То тепер ми маємо їхати далі на північ?

  Борна мить нічого не відповідав. Марун чудово розумів усю необхідність таких їх кроків. По ньому було видно, що він ледь тримається і поранення дуже дається йому в знаки. Сили покидали чоловіка, але він був готовий і далі виконувати своє небезпечне, але таке важливе, завдання. Волхву було приємно, що перед ним така свідома усього та дієва особа, що готова ризикувати життям задля справи боротьби із загрозами небезпечними для усіх людей. Таким шляхетним серцем та розумом володів навіть мало хто із славетних витязів і воєвод, величних правителів та могутніх чарівників.

 - Так. Ми мусимо. – тихо, із задумою відповів він. – Я дуже хотів би, щоб ми могли відразу повернутись назад. Там чекає княгиня Мілада, яку треба чим по-швидше відпровадити до Грабограду, щоб вона змогла зайняти свій престол. Однак це займе багато часу, а тут справа не терпить зволікань. Треба довідатись де є наш ворог, які він має сили і що задумав. Щоб ми знали із чим маємо справу і відносно цього уже могли готуватись до супротиву.