Частина 14

Розділ  18

  Перед собою вона побачила збиті дошки. Вони тягнулися десь може і на висоті двох сажнів над нею. На їх потемнілій поверхні ледь відбивався одинокий промінчик. Вона провела поглядом в сторону і розгледіла крокви даху, що під кутом підносились понад дощату полицю. Від диму, що клубочками збивався на піддашші, навіть тут, внизу кімнати, кололо в носі. Повернула голову в сторону і побачила сяючий прямокутник невеличкого віконця. Світло дня наполегливо вдиралося у сповиту тінями світлицю.

  Після довгого міцного сну тіло не дуже хотіло слухатись. Втома уже відійшла, однак глибоке розслаблення зробило її в’ялою. А ці теплі м’які кожухи, мов наполегливі коханці, ну ніяк не хотіли відпустити її із своїх обіймів та все притискали до ложа.

  Мілада таки зробила над собою зусілля і сіла. Зацікавленим поглядом оглянула цю свою цілком їй не знайому опочивальню. Вона належала самим господарям дому, що уступили її поважній гості. Ліжка як такого тут не було і ним слугували дві разом поставлені довгі і широкі лави. На них розстелили повний свіжої соломи сінник та баранячі хутра. Піч у кутку була добре нагріта і від неї аж віддавало теплом. Челяді мусіли наказати слідкувати за обігрівом усю ніч та ранок. Однак димаря у цій кімнаті не було і весь дим підносився аж під крокви і виходив через невеликий отвір у даху.

  Події минулого дня княжна ледь пам’ятала. Все було наче в тумані. Лише цей безконечний швидкий переїзд через засніжені ліси та пагорби. Вона ледве трималася у сідлі і якби Борна її не підтримував, то кожних пару десятків кроків опинялася б у снігових заметах. Перед очима світ щоразу починав кудись втікати або втрачав свої кшталти. Все темніло і вона знову скочувалася у повний марення сон. Події ж позаминулого вечора виринали у її свідомості, наче витвори хворої, опанованої злими чарами, уяви. Там, у Розгірському замку, побачивши Борну і кинувши йому смолоскип, вона заховалася у кімнату та почала розпачливо молитись. Вона швидко-швидко, раз за разом промовляла молитви, а її очі лише заливав потік сліз. А десь там, за дверима, відбувалася битва. Ох, ні – це не був бій лав двох закутих у броню військ, де вершники стикаються на повному чвалі своїх коней, де стіни щитів оглушливо вдаряються одна об одну, де бряжчить зброя та іржать коні. О, ні – це було щось значно жахливіше у своїй моторошності та силі! Здавалося, що там із надр землі вирвався увесь навський світ і тепер заповзявся розколоти замок до найдрібнішого камінчика… А тоді раптово усе припинилося.

  До неї у двері загримав чийсь кулак, від чого вона аж впала із колін. Однак відразу почула голос Борни. Це був він і він її врятував! Він швидко заставив її накинути на себе кожушок та підбитий хутром плащ і вивів із кімнати. Назовні не було і сліду від потвор. Лише подекуди, серед синіючого під місячним світлом снігу, виднілися уламки дощок. А ще її погляд наче потягнуло туди, де лежало у білих шатах скорчене тіло князя. Вона його так і не змогла роздивитися і тепер пам’ятала, лише вигнутий, немов від довгого дубіння на морозі, худющий труп.

  Далі Борна всадив її поперед себе на коня і швидко рушив у ліс. Там він на хвилину завернув до своєї хижі, щоб забрати решту коней. І тоді почалася ця їх швидка поїздка, скоріше втеча, із Розгірського замку. Після безперервного переїзду протягом ночі та цілого наступного дня, уже вечором вони прибули сюди – у садибу боярського роду Сколеверхів.

  Піднявшись із постелі та вдягнувшись у свою сукню, Мілада вийшла із кімнати. Перед нею відкрилася велика світлиця боярського дому чи навіть радше зал. Опочивальня розташовувалась на другому поверсі і спуститись у просторе приміщення треба було по сходах. Два ряди стовпів підпирали крокви даху. Посеред світлиці, у викопаній та обкладеній каменями заглибині, горів вогонь. Праворуч за стовпами стояв довгий стіл та лави уже попід стіною. До середини столу було приставлене високе крісло господаря. Складені у зруб стіни у багатьох місцях прикрашали завішені на них шкіри тварин та зброя, а за боярським кріслом напули колись барвистий, а тепер уже побляклий від часу та диму, килим.

  Під ногами захрустіла вистелена на долівку солома, яка проте не відзначалася свіжістю і декуди мала сліди курячого посліду. Пара птиць і зараз сиділи собі під столом і стиха квокали. По грубій простоті убрання цього дому було помітно, що у цих глухих місцинах не дуже дбали про красу, чистоту та витонченість.

  У світлиці було пусто. Вона почувалася зараз якось ніяково у чужому незнайомому місці, куди її привезли ледь не у безпам’ятстві. Вчора навіть не змогла привітатись із боярином. Пам’ятала лише вогні смолоскипів, злий гавкіт собак,  гамір голосів, що зібралися перед домом, що чорнів у її очах своєю громадиною. Далі її занесли на руках і вона більше нічого не бачила аж до сьогодні. Тепер же їй так хотілося побачити якесь знайоме обличчя. Єдине можливе – обличчя Борни.   

  Мілада аж здригнулася, коли несподівано почула ззаду голос.

 - Чи можу чимось служити, пані? – княжна розвернулась і побачила молоду пухкеньку дівчину в одежі із сіруватого домотканого полотна.

 - Нетреба нічого… – відразу відповіла Мілада, а мить задумавшись все ж змінила свою думку. – Але ні. Дай мені чогось напитись.

 - Так, пані. А сніданок вам подати? – знову запитала служниця.

 - Ще ні. Спочатку дай напитися.

  Дівчина жваво розвернулася кудись йти, засвітивши своєю рудою косою. По ній було помітно, що вона трохи розгублена і ніяковіє у присутності княжни.