Частина 13

Розділ  17

  Перше, що він відчув, був тупий біль, але він не міг і сказати, що саме його боліло – боліло наче все. Втім, зараз він був лише очами, а вся решта тіла, хоч і давала про себе знати цими неприємними відчуттями, однак була наче десь окремо від нього. Зараз він не владав нею і ніяк не міг поворухнути жодною його частиною. Але у цю мить у нього навіть не з’являлися про це думки. Спочатку він мусів зрозуміти де він, що бачить і чи взагалі він живий. Розгледіти ж перед собою він міг лише синє небо і темну тінь від чогось.  Кілька наступних хвилин минули на пригадуванні усього, що із ним відбулося. Тоді у спогадах Свойра промайнули жахливі картини того, як його друзів невидимі сили підносили у повітря, кидали ними по світлиці, викручували їм кінцівки та відривали голови. І це все на тлі нерухомої біліючої у пітьмі постаті старого князя Гостівіта. Тоді ним опанував непідвладний розуму і волі страх, що заставив усього його здригнутися. Це відбилося різким болем, але все ж дало зрозуміти, що він таки відчуває своє тіло і може ним поворухнути. Він рішуче наказав собі піднятися і попри те, що це повеління йому коштувало надзвичайних сил, немов довелося нести цілу скелю, але все ж він його поволі виконав. Копач всівся і через силу огледівся по сторонах. Відразу зрозумів, що зараз він у підніжжі пагорба на якому височить Розгірський замок.  Тоді його погляд ковзнув по своєму ж тілу. Воно справляло далеке від приємного враження – уся затерта снігом та брудом одіж була порозривана і через шпари виднілися яскраво-червоні рани. Не дивницею було, що він повсюди відчував такий біль. Хоча дещо і справді було варте подивування – як йому таки вдалося вижити підчас цих всіх жахіть і приземлення після лету із такої висоти. На схилі пагорба виднівся слід перемішаного із землею снігу – саме тудою він мав покотитися. Білий пух таки трохи пом’якшив падіння і врятував його життя.

  Свойро, через неймовірні зусилля та біль, спершись на руки, спочатку став навкарачки, а потім таки піднявся на ноги. Вони тремтіли і хотіли підкоситися знову поваливши його на землю, щоб він не зміг вибратись із цього проклятого місця і таки пішов на поживу усім цим бісам. Але страх був сильнішим. Він долав всю цю неміч і пульсував єдиною думкою, якою він зараз лише жив – «Геть! Чим швидше забратися геть звідси! Подалі звідси!» Поспішати справді було треба – сонце уже було близько до обрію і небавом мали запасти сутінки, що принесли б пробудження полчищ темних духів. Його ноги здається не було зламані, бо все ж стоячи нестерпного болю він не відчував, і тепер вони мали винести його звідси.

  Він важко, спотикаючись, пошкутильгав геть від замку. Втім, це у нього виходило далеко не швидко – що якийсь десяток кроків доводилось ставати, щоб перепочити і дати заспокоїтись різкому болю. Кілька раз доводилось сідати, але все ж він зміг до заходу сонця дістатися до лісу. Під захистом непроглядної лісової гущавини він змушений був уже влягтися у сніг і заспокоюючись при відступі усієї тілесної напруги зімкнув повіки.

  Коли він розплющив очі, то неабияк перелякався – його довкола огортала непроглядна пітьма. «Невже мене таки поглинули ці бісівські темні істоти і забрали у свої володіння?» – з’явилась перша думка у Свойра. Він підхопився і знову був вражений різким болем. Оглядівся навкруг та заспокоївся. Скупі промені, що ледь проривались між гілки із всіяного зірками неба, таки відкрили його місце перебування. Він був у лісі там де і приліг відпочити. Тільки невідомо скільки часу минуло від миті, коли він так мимоволі заснув.

  Свойро взявся пробиратись через гущавину і ледь здолав віднайти у темряві звірину стежку, якою можна було дістатися до місця де вся їх ватага, від якої зараз залишився лише він, зупинилась на ночівлю.

  Мули привітали його форканням. Все тут було так, як вони і залишили. Копач вирішив таки запалити хоч малесенький вогник, який дозволив би йому трішки зігрітись та спробувати розігнати світлом нічні страхи. Густий ліс достатньо ховав це місце від сторонніх очей, а особливо із доволі віддаленого замку. Людського зору можна було не боятися, а від чаклунського не заховаєшся і у найгустішій темряві. Він вийняв із широкого шкіряного поясу кресало і видобув вогонь.

  Останній із групи розкрадачів могил провів поглядом в сторону та сіпнувся від несподіванки. Поруч лежав міцно зв’язаний, із мішком на голові, аркенградський волхв. Пригадавши, як він із своїми, нині уже загиблими, товаришами підстеріг його на лісовій дорозі. Один добрячий, нанесений із підтихця, удар по довбешці і чаклун ти чи не чаклун, знай ти хоч всі чари світу, а із сідла тебе виб’ють. Головне тут – несподіванка. Може якби ворожбит сподівався можливої небезпеки, то наклав би якісь закляття, що не дозволили його зранити, створили навколо нього якийсь чаклунський щит. А ще він міг би підсилити свою чутливість слуху, зору та інших не зрозумілих звичайним людям чуттів. Йому самому доводилось таке бачити – йде собі чаклун по лісових нетрях, довкола такі хащі, що і стрілу не пустиш. А він тебе і за перестріч-другий і бачить, і чує, і відчуває. Ховайся – не ховайся, стій, лежи, не рухайся, не дихай. А все-одно знає, що ти там за всіма деревами, кущами. По нюху вони, як вовки, чи що, зачують людину. Але все це тоді, коли чаклуни підготуються до цього, зберуться із всією своєю чародійною силою і волею, налаштуються на відчуття. Та й взагалі не кожен чаклун на цьому знається. Цей же, дурень, кинувся до замку на весь галоп коня і більше нічого перед собою не видів, більше ніщо його не займало, а лише замок і всі ті бісівські ігрища, що там відбувались. От така безпечність його і підвела.

  Тепер же ніякі чаклунства йому і не поможуть. Все у нього відібрали, міцно зв’язали, очі зав’язали, рот заткнули. Так що ні злим своїм око вроки не накине, ні закляття не промовить, ні нічого не використає. Для надійності Моштур ще й стягнув його замовленим шнурком, проти якого чаклунські сили недієві. Так що був собі чаклун, а став звичайним безпорадним хлопом.