Частина 12

Розділ  16

  Вони вийшли на узлісся і взялись уважно спостерігати за замком. Північ уже минула і насидівшись біля вогнища у глибині хащ, копачі почали чекати чогось, що обіцяв їм показати Моштур і ніяк не хотів пояснювати, що докладно вони побачать.

  Очікування було втомливим, а вітерець пронизував морозом наскрізь, тож вони всілися на узбіччі та щільно закутались у плащі та кожухи. Ватаг копачів витягнув із торби флягу і ковтнувши із неї передав товаришам. Міцна, настояна на хрені, медовуха добре зігрівала. Останнім приклався до фляги Любко і після першого ковтка він ще раз підставив її до вуст, але міцна рука Моштура вхопила її.

 - Тобі зашкодить пити більше ніж один ковток. – буркнув старший копач.

 - Шо? – не зрозумів Любко.

 - Кажу шо ця медовуха шкодить. Від неї можна зуби втратити.

 - Як то від медовухи і зуби втратити? – засміявся він. – Відколи то від медовухи зуби випадають?

 - А я тобі їх вибю, як будеш всю мою медовуху в себе вливати.

  Любко лише скривив невдоволену мармизу і облизавши вуста, на яких ще зберігався приємний присмак напою, змушений був далі втупитись у цю темну далеч.

  Ще деякий час копачі бавили себе розмовами та жартами, втім Моштур був такий зосереджений, що його мовчазний настрій поширився і на решту. Балачки поступово стихли і вони почали дрімати.

  Несподівано у замку наче вибухнуло якимось незвичним зловісним писком.

 - Почалося. – із злорадною посмішкою на обличчі сказав ватаг копачів. Свойро хотів було отримати якісь пояснення, але той не звернув на нього увагу і лише махнув рукою, на знак зберігати тишу, та продовжив зосереджено спостерігати за замком.

  Над твердинею здійнявся вихор і все навколо неї та над нею завирувало. Хоча на узвишші, де вони зараз стояли, і повівав холодний вітер, втім це не йшло у жодне порівняння із шалом стихії там попереду. Навіть зараз у ночі, коли замок виднівся лише як чорний обрис на тлі світлішого осяяного місяцем неба, можна було розгледіти, як буревій попідносив у повітря куски чогось чорного і крутив ним понад мурами.

 - Шось їх багато. – стурбовано звернувся до свого головного Шоркот. Він важко насупив свої густі брови і мимоволі стиснув у руках палицю якою звечора колупався у вогнищі.

 - Багато … Напевно у замішанні вирвалися і інші. – відповів той і по його обличчі промайнула тінь сумніву, яку він швидко відігнав від себе. – Але то нічого не варте. Вони і так всі поховаються із першими променями сонця.

  Видно було, що ці двоє щось знають більше, але не вважають за потрібне ділитись із рештою ватаги.

  Шум і пронизливі завивання посилювались і набули просто жахаючої сили. За якихось кілька хвилин чорні літаючі куски почали дивно влітати в середину замку наче втягувані у вир. Розгулявшийся буревій трошки ослаб, але це не стало завершенням моторошного дійства. Із за мурів долинули людські крики. Вони були повні страху і крайнього розпачу. Далі вони перейшли у писки страшної муки. Там хтось дуже важко помирав.

  Несподівано на мурі промайнула тінь. Людська постать швидко пересувалась по заборолу і вибігла на ділянку стіни не закриту дашком. І тут відбулося, щось неймовірне – цей хтось піднявся на кілька сажнів у повітря. Чоловік голосно горланив від жаху і перебирав ногами та руками. Невидиме щось, що підняло його у вись, пронесло його ще трохи і відпустило. Людина волаючи каменем полетіла у низ. Де і як вона впала вони вже не могли розгледіти через суцільну темряву, що вкривала схил замкового пагорбу.

  Свойро раптово побіг у ліс.

 - Уже сі обісрав з перестраху. – хмикнув весело Шоркот.

  Невідводячі погляду від твержині Моштур суворо промовив:

 - Коли я побачив там всіх тих бісів, то і сам вернувся із мокрими портками. – після цих слів копачу уже не хотілося сміятися. Він чудово знав, що його ватаг має самовладання якому би позаздрив не один витязь і якщо його це так налякало, то там було справді непереливки. 

  Далі вони побачили миготіння світла на вежі. Хтось намагався відмахнутись запаленим смолоскипом від якихось нападників. Рухи вогню пересувались все ближче до краю вежі, а потім на мить завмерли. Після цього цей хтось із криком скочив із вежі вниз. В цю мить він нагадував падаючу зірку – стрибун під час лету продовжував тримати у руках смолоскип. Уціліти після такого падіння у нього не було жодної можливості. На цьому все у замку притихло. Однак побачене на копачів справило на стільки глибоке враження, що жоден із них не міг навіть поворухнутись і лише волосся по всьому тілу продовжувало стувбурчитись.

  Раптово до них долинув якийсь звук із заду. Це заставило їй різко повернутись. Хтось швидко їхав верхи по дорозі до замку, підганяючи коня гучними окриками.

 - Хто там, до біса, такий? – гнівно гукнув Моштур. – Невже їде їм якась допомога. Скоро за мною!

  Старший копач кинувся бігти у напрямку дороги і його товаришам, попри пережитий страх від побаченого ще мить тому, не залишалось нічого іншого, як послідувати за ним. Продершись через ліс, де довелось просто закрити обличчя руками, щоб у темряві на видряпати собі гілками очі, та кілька разів наштовхуючись на стовбури дерев, вони таки вибігли на дорогу. Моштур із Шоркотом став посеред шляху і махнув решті заховатись у гущавині.