Частина 11

Розділ  14

  Сонце почало скочуватись до обрію і осяяло долину золотавими променями. Вітер розігнав хмари, що ще вчора затягали все сірою завісою, і відкрив небо. Зараз, понад гарячими загравами багряного, червоного та жовтого, на заході воно набрало легкої яскравої зеленавості, а зі сходу наповнилось густими темно-синіми відтінками. Втім, через відсутність хмар, стало значно холодніше і мороз скував землю в сухі грудки.

-      Пане чи можна подавати тобі вечерю? – запитав ключник Невіш у свого володаря, що напружено вишукував щось між кіпами рукописів на полицях.

-      Подайте в світлиці і поклич на вечерю княжну. – буркнув той навіть не повертаючись до слуги.

-      Слухаюсь.

  Він поклонився до оберненого спиною князя і вже підійшов до дверей, коли несподівано був змушений повернутись словами Гостівіта.

-      Сьогодні вночі тебе чекає робота. – князь пронизливо поглянув на Невіша.

-      В ночі, пане? – здивувався ключник, якому можливі нічні зайняття не додавали відчуття задоволення від такого способу проведення часу.

-      Так. І візьмеш із собою Здибора. Перед опівніччю будьте готові.

-      Що ми маємо зробити?

-      Чекайте мене на дідинці і я спущуся до вас. Прихопіть із собою ломи і шнури. Вони будуть нам потрібні.

На запитальний погляд Невіша князь вирішив таки уточнити, хоча сам робив це вкрай рідко і неохоче.

-      Ми спустимось у замкові підземелля. Грабіжники могил, сучі ледарі та злодії, втекли і тепер ви мусите їх замінити. І не дивися так. – князь прочитав спантеличений погляд слуги. – Благо хоч роботи залишилося цілком мало. Так що не переживай. Ви справитесь!

-      Так, княже. – поклонився ключник.

  Він вийшов із князівського покою і невдоволено видихнув. Можливість провести цю ніч за роботою у цих моторошних льохах цілком його не тішила. За всі дні проживання тут він не раз спускався у замкові пивниці, щоб залишити там щось або забрати, але намагався залишатись там якомога менше часу. Князь же навпаки був особливо зацікавлений цим місцем. Привів сюди цілу ватагу пахолків, що були скоріше схожі на розбійників із лісу, ніж на звичайних роботяг-копачів. Гостівіт цілими днями щось вичитував у старезних книгах і постійно лише ходив перевіряти як просуваються такі дорогі йому роботи по розширюванню підземель. Щось він тут шукав, напевно вичитавши у цих книгах про якийсь скарб. Це все таки вказувало, що князь на старість років таки втрачає розум. Ось і тепер, прогнавши копачів, яких втім взагалі тут і не повинно було бути, не заспокоївся. Ключник же так надіявся, що може вже тепер він трохи схаменеться і вирішить повернутися додому у Грабоград. Але ж ні – вийшло ще гірше – тепер він примушуватиме до роботи своїх слуг. І кого першого – саме свого довіреного ключника Невіша. Хто ж і ще має страждати від старечого божевілля, як не найближчі люди.

-      Здиборе. – гукнув він челядника, який саме витягував із спіжарні бочечку вина, щоб занести її на поварню. Той якось перелякано огледівся – напевно знову підпивав князівське вино у коморі. – Князь хоче, щоб ми цієї ночі щось зробили у льоху. Так що не особливо влягайся спати, щоб мені не довелось тебе довго будити.

-      Вночі? – витріщив той очі.

-      Вночі. – невдоволено кивнув ключник.

-      А шо не можна зара чи завтра?

-      Князь каже, що вночі. А якщо тобі щось незрозуміло чи не подобається, то можеш сам до нього піти і то йому сказати.

-      Ага, вже побіг і си із ним побалакав, а він мене вислухав. – скривився Здибор. Князь ніколи не був людиною, яка б прислухалася до побажань інших.

*  *  *

 - Панно, володар Гостівіт книче тебе до себе на вечерю. – повідомив Невіш стоячи на порозі.

  Він уже тримав у руках закорковану та залиту воском флягу із вином. Помітно було, що служник уже взявся доносити до столу усе необхідне для трапези.

  Мілада завжди насилу ходила на застілля до цього старого негідника, однак князь ніколи не питав її думки і не приймав відмов. Також і ключник не чекав на відповідь княжжної і відразу подався геть. Навіть якщо б вона і наважилась відмовитись та видумала якусь причину, то цього не було і ким переказати. Тільки б самій знову ж йти у світлицю до Гостівіта відпрошуватись.

  Сьогодні вона взагалі мусіла через силу заставити себе виконати волю старого. Адже за майже цілу минулу ніч вона не змогла навіть стулити повік.

  Опівночі князь, як і в більшість попередніх ночей, подався у підземелля.  коли дівчина виглянула крадькома за ним слідом, то побачила щось незвичне – на дідинцю його чекали кілька копачів – такого вона не бачила ще ні разу, старий завжди ходив туди сам. За якийсь час вона подалась за ними слідом, але не наважилась спуститись у тунелі і лише притаїлася у льоху. Втім не на довго. Із надр долинули різноманітні моторошні звуки і крики, людські крики жаху і болю. Це було чимось новим і ще більше проймаючим від того всього, що вона пізнала тоді у підземеллі. Вона не знала, що там відбулося, але ці звуки були значно гучніші, загрозливіші та страшніші, так що уява намалювала кілька варіантів страхітливої події, кожна наступна була ще більш моторошна від попередньої. Почуте відразу погнало її геть і вона закрилася у себе в кімнаті. До ранку вона не змружила повік і просиділа стулившись у клубок та міцно стискаючи оберіг, який дав їй волхв. Ще до світанку Гостівіт пошкандибав до себе в покої і ця звичність його ходи, коли старий розмірено шкрябав тягнучи ноги по дошках, трохи її заспокоїла. Ранком же пробудились слуги і взялись за звичні господарські справи. Тоді вона дозволила собі забутись у сні, який на щастя був глибоким і цілком без сновидінь. Втім ще до полудня вона пробудилась від якоїсь метушні назовні. Виглянувши дівчина побачила, сторожу і слуг, що зосереджено стискали в руках зброю. Вся їх увага була прикута до людей, що стояли посеред дідинця. Там, навантажені клунками і всілякими знаряддями, стояли копачі. Однак двох із них вона так і не дорахувалась. Вони обдаровували усіх мешканців замку злісними поглядами та образливими словами, а потім покинули твердиню. Щось відбулося цієї ночі у підземеллях – щось що заставило копачів покинути свою роботу і то не з найкращим способом прощання із своїм роботодавцем. І головне – десь поділися двоє копачів. То ж напрошувалася лише одна відповідь – саме їх голоси повні жаху і болю вона чула із глибин. Напевно саме вони і були останніми, що видобулись із їх горлянок.