Частина 10

Розділ  13

  Старший над копачами Моштур, весь запорошений та висмаруваний землею, виліз із підземель. Його рідке масне волосся звисало у різні сторони над розпашілим круглим обличчям. Невдоволено примружив невеличкі сірі очі від скупих променів світла похмурого дня, якого все ж було значно більше ніж під землею, та обтер руки об брудні штани. Невисокий, але міцний, чоловік перевальцем почвалав через дідинець та піднявся по сходах до коридору, який від у покої князя.

 - Пане, то Моштур. Можна зайти? – голосно запитав він постукавши у двері.

 - Входь. – почувся приглушений голос.

  Копач ввійшов до кімнати і провів по ній поглядом захованих під насупленими бровами очей. Гостівіт світлою плямою свого сивого волосся та кожуха із білого вовка виділявся на тлі темних стін та заставлених старими книгами полиць. Князь сидів без діла на високому кріслі і лише мовчки пронизував його поглядом блискучих очей.

 - Княже ми вже завершили розчищати наступний кусок тунелю. – Моштур завжди почувався якось ніяково під цим гострим поглядом, наче на нього у цю мить наводили вістря списа.

 - Це добре. – якось наче поблажливо, лукаво посміхаючись очима, відповів він.

 - То ми вже до завтра можемо бути вільні?

 - Що там далі? – не вважаючи за потрібне відповідати на запитання робітника, із холодом в голосі, спитав князь.

 - Далі ше один вхід.

 - Закритий?

 - Так. Замурований і запечатаний начерченими знаками.

 - То ви пробили прохід?

 - Ні. Ми подумали, шо спочатку ви все зробите… – зніяковіло затнувся копач.

 - То це я маю замість вас брати в руки кирку і длубати камені? – по блідому обличчі пробігла тінь гніву.

 - Хлопці бояться самими відкривати той прохід.

 - Ага, то значить, що я вам плачу за ваш страх. Відколи то ви стали такі лякливі?

 - Там не прості знаки. Вони складні, а ше там написані страшні закляття. Багато із тих знаків я навіть ніколи і не видів, і не чув про них. Не гнівайся княже, але тобі варто самому на них глянути і тоді вже вирішити, шо далі робити. Ми то можемо пробити ту стіну, але ше б чого поганого звідтам не вирвалося.

 - Ти вже стільки часу цим займаєшся, а тепер взявся боятися, сумніватися… – невдоволено промовив князь, але тепер у його голосі відчувався уже не гнів, а радше втома. – Треба було привести сюди, замість вас, якогось чародія.

  Моштур хотів відповісти, що тоді б Гостівіту разом із тим чародієм довелося б самим розтягати ці камені і відкопувати засипи землі, але стримався. Зараз краще було уласкавити князя, щоб він таки не поспішав і сам зняв закляття, а також не наразитись на скорочення їх винагороди. Копач лише насупився, потупив погляд у підлогу та нічого не сказав.

 - Я тобі вже казав, що ці справи не можна розтягати на довго. Кількість цієї нечесті зі кожним днем лише збільшується, із кожним днем вони стають все голодніші, все нетерплячіші і лютіші. Скоро їх буде важко втримувати.

 - Ми працюємо з усіх сил… – пробурмотів Моштур і ще більше почервонів на товстому обличчі.

 - А вже там. – відмахнувся Гостівіт. – Не знаю я, спите ви там, чи що, але за ті гроші, які я вам плачу, вже могли б лаз до Грабограду прорити.

 - Справа, пане, небезпечна, а ми не знаємося на таких сильних чарах, жеби все то обійти ціло.

 - Добре вже, добре. – буркнув князь і невдоволено подивився в сторону. – Я опівночі зніму ці печаті, але ти підеш із мною і ще когось прихопи із собою. Мені буде потрібна ваша допомога.

  Копач важко видихнув, але йому вже не було куди діватися. Все ж бути разом із князем, який здається знає, що робить, було безпечніше ніж самими розбивати прохід і стати око-в-око із всім, що там могло ховатися.

*  *  *

  Опівночі Моштур та його помічники Сейтко і Кунсь, із похіднями в руках, чекали князя на дідинцю. Старий важко спустився по скрипучих сходах і рушив за головним копачем у підземелля. Сейкові він вручив мішок у якому щось глухо потріскувало. Спустившись у пивниці замку вони дісталися до проламаної стіни за якою полого йшов у низ тунель.

  Його Моштур із товаришами прорив ще у перші дні після приїзду сюди. Тоді князь якимось незрозумілим їм способом точно вказав місце у льосі, де треба було пробивати стіну і вгризатися у землю. Спочатку копачі думали, що старий здурів і їм так доведеться длубатись тут доки вони не прориють прохід аж десь у підніжжі гори або і взагалі будуть тут роками докопуватись може аж і до Імлистого моря. Хоча Гостівіт гроші їм платив, які були і не такі вже й маленькі, так що головне заради чого вони тут були отримували. Решта вже було не так і важливо. Хоче платити їм за якусь свою забаганку, то воля його. Втім, вже скоро виявилось, що старий таки щось знає приховане від усіх інших. Несподівано вони докопались до якоїсь пустоти. Після кількох ударів киркою копачі відкрили давній тунель, що спускався у глибини. Його стіни були викладені тесаним каменем і вузький коридор часто виходив на сходи чи перетинав ажень цілі кімнати. Що якийсь час їм доводилось братись за кирку та заступ, щоб розчистити прохід, який подекуди був повністю засипаний.