Частина 9

Розділ  11

  Ця ніч була якоюсь особливо темною. Місяця на небі не було, а зимові, такі повні снігу, хмари, що часто роз’ясняли небо своїм рівномірним світлішим тоном, були розвіяні вітром. І лише сяючі цяточки зірок мерехтіли у цій непроглядній чорноті, яка наче втягувала у себе і найменший промінчик світла. Тепер небесні світила чомусь здавалися винятково далекими та відчуженими. Їх ледь помітне блимання можна було сприйняти за якусь насмішку – мов чиясь лиха воля із призирством розсипала ці крихітні часточки світла по безмежній пітьмі, щоб з лукавим гумором показати усю дріб’язковість теплоти та сяйва, у порівнянні із всемогутньою безмежністю темряви. Вони зараз здавалися малесенькими беззахисними полонянками, що волають про допомогу серед цього моря, що втягувало їх у себе, тримало у важкій неволі. Це мерехтіння задавалося німими криком, пурхотінням рухів істотки, що хоче вирватись із міцних чорних обіймів. Цим дрібнесеньким втілення вогню щомить загрожував буревій. Ось-ось і він загасить їх палання своїми всесильними подмухами і тоді остаточно запанує перемога тьми. Світ безповоротно потоне у морі чорноти.  

  Але було у цій чорноті щось цілком незвичне. Такого Борна ще ніколи не бачив за усе свої довге, на сотні літ, життя. Лише читав про таке у давніх книгах. На небі з’явилась летюча зірка. Вона уже кілька днів долала небо, волочачи за собою свій довгий сяючий хвіст. У багатьох переказах її взагалі вважали величезним летючим змієм. Ледь не таким же великим, як той, що був повалений Білим Богом та став основою для усієї земної суші. Тоді по храмах та священних гаях люди брались усердно молитися, щоб змій не помітив землю та полетів собі далі, світ за очі, щоб не спустився у своєму гніві додолу та не знищив усе живе. Дехто вважав, що навіть сам переліт цього змія над якимось краєм несе для нього різні нещастя. Вони розповідали, що вистачало лише короткого погляду потвори із висот, щоб внизу помирали князі та царі, вибухали війни, приходили пошесті та голод, а земля починала трястися у страху чи вкриватися холодним потом величезних повеней… Однак зараз ця зірка, чи може і змій, уже кілька днів спокійно летіли собі через небо із сходу на захід. І здавалось, що сьогодні це щось там таке одиноке та навіть знедолене у цій холодній безмежності чорного простору.

  Десь там, у непроглядних далечах нічного неба, сьогодні панував вітер. Саме він, а не якийсь, зараз такий невеличкий на тлі небесних просторів, сяючий змій, здавалось володів справжньою міццю. Вітер постійно заявляв про себе потужним виттям із височіні. Пітьма ховала його присутність, але він ревів так сильно, що при освітленні його просто можна було б побачити у всій величі та могутності, наче якогось велета, який зайняв собою усе небесне склепіння. Його бойовий клич був повен незбагненних погроз та люті. Чи погрожував він комусь окремому, чи усьому світу загалом, чи просто виявляв так свою злість та силу – годі було зрозуміти. Від цього постійно здавалося, що цей вітер, злитий у єдине із всеосяжним чорним небом, зараз виконає свої погрози і впаде додолу, розчавить всіх тут істот та й саму землю.

  У цьому нічному подмуху мовби носились туди-сюди у висотах найрізноманітніші злі духи. Вони виплеснули усю свою дику силу у цій божевільній гонитві, ген там вони ганялися одні за одним, тримались за руки у шаленому танці, водили хороводи, сміялись, вили та реготали. Зараз вони насміхались над цілим світом, що завмирав від остраху перед їхніми зловісними забавами. Десь там, на цьому дикому весіллі, дружбами були вихтіри – творці усіх злих буревіїв – що цієї ночі взялись здійснювати свої ворожі дійства. 

  Від цього вітру мусіли поховатись усі добрі живі істоти. Адже здавалося, що він зараз запанує над тобою, загонить у якусь безвість, обкрутить і втопить у непроглядній, аж густій, пітьмі. І лише голі дерева були тут беззахисними присутніми, яких прикували до цього місця і не давали жодної можливості втекти та схоронитись. Їм залишалось лише приречено скрипіти та сумно нахиляти свої віття, наче руки що тягнулися кудись просячи про допомогу. А вітер все продовжував їх шмагати, рвати та загрожувати зламати взагалі. 

  І навіть білий сніг, мов якийсь невільний настраханий прислужник, змушений був цим нічним вітрогоном зриватись із своєї товстої ковдри та нестись ледь помітною колючою крупою понад землею. Здавалось, що якась величезна, опущена із неба, мітла зараз замітає землю. Вона зганяє ці міріади льодяних крихіток, не дає їм тихо дрімати, лежачи у обіймах своїх сестер. Ці ворожі буревії заставляють сніжинки виконувати злу волю ночі, замітаючи усі дороги та стежки, ховаючи під собою сліди, творячи бентежні засліплюючі круговерті.  

  Однак здавалося, що створення справжньої хуртовини сьогодні не входило у задум вітру. Зараз він не давав спокою лише верхнім шарам снігової ковдри, не здіймаючи її цілу у повітря та перемішуючи у безладній божевільній метелиці, де б стерлася межа між самим небом та землею. Тепер він лише грався, здмухуючи невеликі хвилі дрібнесеньких льодинок. Вітер щось постійно писав, якісь невідомі закляття, у чудернацькому узорі снігових переметів. І цілий час продовжував вити там, ген у чорних висотах, де ніхто не міг розгледіти його знавіснілу машкару, а його крила зливались із морем пітьми.

  Ця зловісність ночі заставила Борну вийти із хижі. Він навіть наважився взяти із собою смолоскип, бо ж навряд чи хтось із замку далеко за опівніч візьметься оглядати околицю та помітить серед лісу сяючу цятку похідні. Однак йому вогонь додавав якоїсь внутрішньої сили, певності себе. Він зараз був для волхва його єдиним товаришем у боротьбі із цією лиховісною пітьмою. Однак і полум’я зараз ледь трималося у цьому протиборстві із вітром. Його невидимі, але такі чутні у ревінні, подмухи шматували вогонь, відривали від нього кусочки і заставляли їх в мить погаснути поглинуті темрявою. Полум’я тремтіло, вигиналось у цій боротьбі, то втікало, то поверталось, і змушене було постійно корчитись та пригинатись до самісінького древка смолоскипу.