Частина 8

Розділ  10

  Вона обережно стала на останню сходинку. Каганець ледь освітлював стіни підземного коридору на якісь два-три сажні попереду. Скупі жовті промені лизнули темні камені, нерівності та заглибини між якими сплелися у химерну сітку узору з тіней. Далі ж попереду, мов якась моторошна горлянка потойбічної потвори, непроглядною чорнотою зяяло продовження тунелю. Мілада навіть постаралася не дивитись у цю пітьму, щоб бува не побачити там чогось жахливого. Чи її уява сама б породила якесь моторошне видіння, чи може там би і справді ховалось щось лиховісне – у будь якому випадку краще було наперед про це не думати. І якщо там її чекає якесь породження наві, то вона і так не здолає від нього втекти. Тож знання прихованого у пітьмі нічого їй не зарадить. Відсутність ж страху, або у її випадку хоча б не такий всеохоплюючий переляк, могла стати для неї щитом у зіткненні із злом. Першою ж зброєю усього лихого завжди є жах у самій його жертви.

  Ступаючи по цьому затхлому, смердючому сирою землею, коридорі княжна крок за кроком відбирала у темряви її простір, заганяючи цим маленьким вогником її все далі і далі. Вона старалася не думати, що розплатою за ці «відвоювання» є накопичення пітьми за її плечима, якої ставало із кожним кроком все більше і більше. Лівою рукою дівчина стиснула отриманий від Борни оберіг, який висунула поверх сорочки та сукні. Цієї ночі вона мала спробувати усе сама. Чародійський захист повинен би захистити її тіло, однак розум, від всього цього непізнанного та страшного, оборонити може лише вона сама. Минулого разу тут хоч був князь Гостівіт, сьогодні ж вона буле лише одна…разом із цією темрявою та усіма її породженнями. Хоча дядько, якби таки зустрів її тут, то точно б покарав. Однак він все ж був людиною і, як могла вже переконатися Мілада, він так-сяк вмів захистися від цих злих духів. Він певно накладав якісь закляття і малював усі ці знаки на долівці, що стояли перепоною для бісів. Так князь мимоволі захищав і її, що стояла там у тіні позаду. Тепер же навіть ніхто і не дізнається, що з нею щось сталося. Вона тут сама. Вона і уся ця лиховісна пітьма.

  Ще кілька кроків і серед тьмяно освітлених стін вималювався чорний обрис входу. Це мусів бути прохід до залу, де Гостівіт викликав духів. Дівчина на мить затрималась перед непроглядною пітьмою збираючись із силами, а тоді із передсердям ступила вперед. Зал був занадто великий, щоб вогник каганця зміг подолати усі полчища темряви, що там зібралися. Він дозволяв лише так-сяк розгледіти камінне підвищення, стіни ж, не кажучи вже про високі склепіння, залишалися у владі мороку. Сквапливими рухами тремтячих рук Мілада дістала із перекинутої через плече торбини свічки. Швидко запаливши вона поставила їх на долівку. Тепер можна було вже краще оглянути все приміщення.  Воно справді було кругле і мало вісім обрамлених колонами проходів, що вели у безвість підземних глибин. Від їх чорних плям по тілі княжної повиступали сироти, а найдрібніші волосинки на руках ставали дибки. Вона намагалась не зупиняти на них погляд, щоб бува не зустрітися очима із якоюсь потворою, що могла там ховатися. Якщо там така і справді є, то нехай все ж залишається непоміченою і тоді їй не треба будо виявляти себе і виходити сюди. Вона ж звичайно не буде перешкоджати жодному породженню пітьми залишатися у його сховку та за будь які скарби світу не попхається сама до нього.

  На каменях підвищення був намальований якийсь химерний знак, що нагадував кільце чи то скоріше багатопроменеву зірку у якої вісім променів вирізнялися із поміж інших своїми більшими розмірами. Кожен із них спрямовував своє вістря на один із проходів. Саме на цих променях стояли огарки недопалених свічок. На ці місця Мілада поставила нові запалені свічки.

  Після цього вона уважно роздивилася долівку, щоб віднайти місце де стояв минулого разу Гостівіт. В стороні і справді був намальований якийсь химерний знак. Червоні, білі та чорні лінії переплітались наче клубок змій. У проміжках ж між ними були вималювані ще якісь маленькі позначки, що були незнаними їй письмена, напевно із темної мови.

  Княжна стала посеред цього малюнка і пробіглася поглядом довкола. Тиша тут здавалась аж густою. Вона немов зрослася із пітьмою підземелля і тепер складала цю єдину товщу, що могла викотитися потоком із чорніючих проходів та розчавити, поглинути все.

  Почуте вчора вночі закляття вона запам’ятала із першого разу так, як напевно ніщо інше у своєму житті. Незбагненним чином ці чаклунські слова врізались у її пам'ять і здавалося мають там залишитись назавжди.

-      З минувшини тьми… – промовила дівчина і відразу ж здригнулася з переляку від першого ж свого слова. Воно було для неї якось неочікувано, неймовірно гучним. Їй здалося, що цим вона відразу ж розбудить зачаїне тут зло і воно потворою вискочить на неї. Однак нічого такого не відбулося. Підземелля знову затиснула у своїх обіймах тиша.

  Потрібно було пару хвилин, щоб знову оговтатись від страху та наважитись повторити ці моторошні слова.

З минувшини тьми

Із глибин потойбіччя

Зламавши кайдани

Що душу скували

Лихим забуттям

Та у сні животінням

Прийди ти до мене

Кого я взиваю

Вернися до світу

Постань з пилу часу

На мить хоч коротку

Явися мені