Частина 7

Розділ  9

  Вона уже звиклася із тим, що могла засинати лише над ранок. Після цієї ночі, коли побачила, як князь спілкується у підземеллях цього проклятого місця із чорними тінями, то кожного разу із наближенням сутінок її опановувала пронизуюча до кісток тривога та страх. Десь там у глибинах землі збираються темні істоти, злі духи, якими керує всеохоплюючий голод теплої крові. У неї перед очима постійно зринав образ тіней, які наче павуки лазять по стінах, долівці, стелі, копошаться та видають моторошні звуки. Вона бачила тіло мертвого птаха, що неприродньо рухався, вигинався, підскакував на долівці шарпаний зі всіх сторін духами, що намагались витягнути із нього усю до краплини кров.

  Раз мимоволі дрімаючи Мілада побачила у сновидінні себе у залі підземелля. Вона стояла за лінією із незрозумілих знаків начертаних на долівці. Стіни довкола були якісь червоні, наче освітлені великим вогнищем. Але тоді вона зрозуміла, що вони такі не через відображення червоних язиків полум’я, а розфарбовані патьоками крові, що стікає із стелі. Тоді із шпарин між каменями, із цих чорних прожилків, немов подуло легким повівом. Щось зашелестіло, зашипіло, мов камені повільно видихали повітря. Пітьма між ними легко поворухнулась. Вона побачила, як чорнота починає витягати із розщелин свої щупальці, які нагадували тонкі, наче волосини, лапки павука. Так почало відбуватися по всій стіні і цих чорних ніжок, чи що воно взагалі насправді було, ставало дедалі більше і вони ставали щораз більшими. Тоді вона помітила, що це все насправді є малесенькими істотками із довгими ручками, ніжками, голівкою та тулубом. Вони нагадували дрібненьких людей, але якихось витягнутих, худих і непроглядно чорних. Ці істоти вилізали, випливали із дірок і, мов пір’їни під повівом повітря, зависали над стіною. Вся кривава стіна зароїлася від малесеньких постатей, що вигинались і як павуки перелазили по її поверхні. Породження пітьми почали збільшуватись у розмірах. Видали звуки, що нагадували стогнучий видих, і полетіли на неї. Їх були сотні, а то і тисячі, і вони наступали на неї. Рухались вони якось неприродньо сповільнено і швидкими у цю мить були лише її думки. Вони повнились всеохоплюючим жахом і відчуттям безвиході. Мілада хотіла розвернутись і втікати, але навіть не змогла підняти ногу, яка наче налилась свинцем. Кожен її рух проходив неймовірно важко і повільно до безконечності. А думки роїлися і роїлися, страх переростав у відчай. Вона розуміла, що ніяк не зможе втекти. Істоти були вже цілком близько. Вона спробувала закричати, але тоді зрозуміла, що і її голос уповільнився і став наче важким. Звук ніяк не хотів виходити із горлянки і каменем повільно підіймався десь із глибин легень, а потім взагалі застряг.

  Чорні потвори насіли на неї зі всіх сторін. Вони обліпили її темним коконом. Дівчина спробувала від них відмахнутися, наче від рою мух, але не змогла. Вона відчула на собі неприємний лоскіт їх лапок, що наступної миті змінився у відчуттям пронизування.  Вони наче проникали у неї і хоч болю не було, але принесли із собою неймовірний холод. Цей холод був якийсь особливий, не такий як від морозу чи доторку льоду. Він сковував, призводив до ниючої важкості, якогось замертвіння, паралізовував. Їй здалося, що по її жилах уже не тече кров, а їх наповнює замерзлий свинець. Від цього розпач лише посилювався. Вона зрозуміла, що тіні випивають із неї усе життя, як зробили це із відданим їм у жертву птахом.

  Тоді Мілада наче вибухнула наснагою та рухом і зрозуміла, що вона зірвалась із ліжка. Вона пробудилась від цього жаху і в цю мить із неї вирвався легкий окрик, що остаточно привів її до тями. Вона була у своїй кімнаті і чорних людиноподібних істот не було. Дівчина налякано провела поглядом довкола переконуючись у своїй безпеці та несправжності усього, що ще мить тому із нею відбувалося. Важко видихнула повітря, яке застрягло десь у глибинах легень, і відчула, як по її спині стікає холодний піт.

  Кожний вечір, кожна ніч ставали важким випробуванням. У цей час вона вела важку боротьбу із самою-собою. Сутінки приносили бажання заснути із яким вона постійно змагалася. Вона ж знала, що саме у цей час у надрах гори пробуджується пітьма. Вона роїться у непроглядній темноті тунелів, збирається у силу, готується вирватись назовні, щоб вдовольнити свою всеохоплюючу жагу крові, поглинання життя. У цей час князь може проводити якийсь лиховісний обряд, яким звільнятиме все більше і більше тіней, все сильніших духів. Старий божевільний міг забажати випустити їх назовні. Чи задля якоїсь помсти за кривди давніх років, про які він лише тепер згадав. Чи для того, щоб відчути свою нову силу, владу над непідвладними йому до того істотами і з їх допомогою сягнути звершень, яких забажав старець перед своїм неминучим відходом у царство мертвих. Чи може це все стане лише наслідком його божевілля і повної втрати глузду. І тоді істоти вирвуться назовні, полізуть сюди. Що ж буде, коли вони обступлять звідусіль її, сплячу безтурботно на ложі. Може така смерть і була б справді легкою – без жаху і душевної муки. Може б вони принесли їй смерть в мить і вона була б безболісною. Але ж чи варто надіятись на такий легкий кінець? Хто знає, що чекатиме на її душу – пожерту породженнями пітьми. Чи вона не буде страждати тоді вічно, чи не стане одним із полчища темних духів проваджених спрагою до крові? Ні-ні, вона не може дозволити собі стати безпорадною жертвою. Вона повинна бути готовою, вона повинна зустріти небезпеку. 

  А потім, коли вона таки зустрінеться із цим всім віч на віч… А що тоді буде, вона навіть не хотіла над цим задумуватись, уявляти собі це… Краще про це не думати, адже від самих образів, які малювала уява, можна було збожеволіти від страху. Їй вистачало і видінь у вісні. Це була ще одна причина остраху перед засинанням – сон часто не давав спокою. Їй так хотілося поринути в образи своїх мрій чи якихось із небагатьох приємних спогадів, чи хоч в уявні картини красивого чарівного світу. Але ж ні – сни все частіше приносили видіння жаху. Вона бачила ці моторошні темні підземелля, блукала ними, ховалася від переслідування потойбічним злом. За нею йшли ці чорні духи, літали довкола, зачаїлися у темних закамарках. Вона бігла окутаними сутінками коридорами та покоями, а почвари вигулькували із закутків, лізли у її сторону, шкірились скривавленими пащеками у лихій посмішці, злісно хихикали та голодно плямкотіли. Вони простягали до неї свої худющі руки і хапали за волосся, за поділ сукні, тягнули до себе. В інші миті вона бачила князя Гостівіта, що кормить із руки, наче якихось горобців, духів що підлітають до нього. В іншу мить Мілада бачила мертвих голубів, цілу долівку у великому залі закидану мертвими голубами. Вона йшла через зал намагаючись не стати на тільця. Але потім вони починали рухатись, вигинатись, тріпотіти крилами, але так і не могли підлетіти, а лише дивно підскакували. Після цього її зору відкривалося, що ці птахи подекуди розшарпані до м’яса, переламані, із них скапує кров, але вони наче оживали. У сні вона розуміла, що у цих птахах тепер оселилися темні духи, які і незграбно намагаються керувати мертвими тілами.