Частина 6

Розділ  7

  До вечора відчуття цікавості взяло верх над дівчиною і вона вирішила у цю ніч не ховатися за міцними дверями своєї кімнати. Всі ці знаки та рукописи не дуже підходили до богомільних занять, яким мав віддаватися князь. Вони не нагадували жодні із священних текстів чи молитов до світлих богів. Знаки і мова, якими були написані побачені нею тексти, мусіли належати або якимось давнім народам, або мешканцям віддалених країв, що взагалі не користувалися загальною мовою. Віра Невгасимого Вогню, із її поклонінням світлим богами та духам, заперечувала, а навіть боролася із прикликанням пітьми. Прочитаний же княжною уривок запису вказував на щось цілком інше. Напрошувався лише один висновок – увесь цей час князь не займався тут молитвами до Білого Бога та сил світла, про що розповідав перед виїздом сюди. Він займався якимись далекими від добра чаклуваннями. Треба було ще з’ясувати, що ж він робить кожної ночі у підземеллях замку. І найголовніше – вона ж перед Борною була така рішуча, така впевнена у собі та своїх силах. Тоді вона навіть домоглась від волхва, попри його на те волю, визнати, що повинна залишитись у замку та слідкувати за Гостівітом і всіма його діями, щоб довідатись чи той не залежний від волі якихось чужих сил або чи не займається сам злими чарами. Як же вона тепер би мала вигляд  перед Борною – як слабке боягузливе дівчисько, яке відразу втікає перед самою думкою про небезпеку? Ні – вона повинна зробити це заради свого краю. А найголовніше – перед самою-собою, своєю самоповагою!   

  Після заходу сонця із кожною наступною годиною та навіть хвилиною у Мілади зростала тривожність. Острах збурював хвилі сумніву, що заставляли її боротися із самою-собою.

  «Нащо мені цим займатися? Що мене мають обходити божевільні вчинки дядька? Мені ж доведеться спуститися вночі у підземелля, коли там буде старий князь, і можливо я не зможу зробити все потаємно, не зможу заховатись і тоді він помітить мене. Тоді він напевно не залишить це без уваги і покарає мене… Але що ж він таке робить?» – цілий час князівна запитувала себе.

  Спочатку Мілада вирішила відмовитись від нічного шпигування, перенести його на наступний день. Завтра чи післязавтра вона зможе краще зібрати усю свою рішучість і тоді спуститься за князем у підземелля. Ці чорні глибокі льохи, куди доведеться спускатись серед ночі. Сьогодні ж вона вирішила влягтися спати. Однак заснути так і не змогла. Серце шалено калатало, а думки весь час крутилися довкола дивних чародійських дій, якими десь саме у цей час займався князь. Наблизився опівнічний час, коли вона таки встала із ліжка. Накинувши на себе теплий підбитий лисячим хутром плащ вона вийшла в коридор та заховалася в тіні проходу. Потяглися довгі хвилини очікування, але вона вирішила таки довідатись, чим займається старий божевільний князь під дахом спільної із нею оселі.

  На заборолі біля вежі блиснув вогник та знову, як і вчора, хтось із свічкою чи каганцем у руці рушив по верхівці стіни у напрямку до сходів. Вона виглянула на дідинець і побачила, як світла плямка зникла біля входу у підземелля. Княжна швидко повернулася в кімнату, взяла запалений каганець і рушила туди ж. Густа темрява заставляла здебільшого покладатися на слух, щоб спробувати розрізнити ще чиюсь присутність на замковому подвір’ї. Але всюди було тихо – жодних кроків, скрипу дверей чи навіть якогось шурхоту не було чутно. Замок спав. 

  Вона освітила обрис дверей, за якими ховалися спуски у підвали. Княжна торкнулась до старої дубової дошки і вони справді відразу піддалися – двері були незамкнені. Підземелля дихнуло на неї густим запахом землі та цвілі, від чого аж почало колоти в носі та дерти у горлі. Підняла каганець вище, щоб освітити собі шлях, але суцільна тьма лише безслідно поглинула малесенькі промені. Нерішуче зупинилася на порозі, завагавшись в останню мить.

  «Але ж чи завтра, або післязавтра у мене буде більше хоробрості? Чи тоді буде менш страшно і щось додаткове сприятиме виконанню цього задуму? Я ж стільки часу вже стратила на очікування, доки князь відкриє підвал і спуститься сюди.» – запитала себе Мілада.

  Дівчина обережно провела пальчиками ноги по вкритій пилом долівці і зробила перший крок. Занурила руку у темряву і намацала поруч сиру стіну. Опустивши каганець вона ледь змогла розгледіти камінні плити. За кілька кроків плити обривались і починалась суцільна чорнота – розпочинався спуск у надра гори. Кожну сходинку доводилось шукати повільно-повільно опускаючи ногу цілком навмання. Після одного такого кроку розпочинався наступний і далі наступний, аж здавалося, що їм не буде кінця. Лише через кілька десятків сходинок вона врешті змогла стати на рівну долівку.

  Додаткових переживань давала постійна думка, що вона так може стати на необережного чи вкрай нахабного щура, який відразу розвернеться і вп’ється у неї своїми зубиськами. У тому, що тих звірюк тут може бути безліч, вона навіть не сумнівалася. В різних оповідях дівчина читала про в’язнів у льохах давніх твердинь, яких живцем згодовували для пацюків, а навіть про яскині у яких випадкові мандрівники заблукали та зморені лягали перепочити і так вже ніколи і не прокидались загризені сірими тварюками. Але вона вважала, що щурі відчувши наближення людини повинні би повідомляти своїх побратимів про цих гостей підземного світу. Вона ж не чула і найтоншого звуку із цієї пацючої мови. Дівчина зібралася із усією своєю  хоробрістю і опустивши каганець освітила дорогу перед собою. Жодних щурів там не було – напевно навіть вони, не в змозі віднайти тут собі хоч якогось харчу, уже давно покинули це місце. 

  Підвали замку здалися їй доволі дивними. Після сходів був новий тунель, за яким слідував новий спуск і знову тунель, і знову сходи. Тут не було просторих приміщень де можна було зберігати запаси харчів чи бочки із вином. Лише спуски все глибше і глибше та тунель, який уже і не зрозуміло було чи відхилявся кудись в сторону, чи вів лише в одному напрямку.