Частина 4

Розділ  5

  Відкривши двері із своєї кімнати вона поглянула через невеликий присінок на дашок, що нависав над ганком. Із почорнілого гонту одна за одною капали блискучі краплини. Мілада із сумом видихнула. На її зігріте після сну тіло, захищене лише накинутою по сорочці хутряною безрукавкою, повіяло холодом. Дівчина здригнулася і відступили назад в кімнату, щільно закривши за собою двері. Вона підійшла до пічки, де ще жеврів жар перепалених дров. Від нього йшло приємне тепло, що створювало відчуття затишку у такий похмурий сирий час. Ранок знову був надзвичайно скупий на світло і здається у цю пізню осінню пору дуже вже бажав уподібнитись до ночі. Надворі уже третій день падав дощ.

  Княжна проспала усю цю довжелезну ніч, але навіть попри це чомусь довго не могла остаточно пробудитися. Повіки здавались налитими свинцем і ніяк не хотіли піднятися. Вона уже і знала про те, що вже треба б встати, але очі так і не розплющувались. Сон був дуже потужним і впертим суперником, який ніяк не хотів її відпустити. Всі її думки, щоразу знову поверталися до сновидінь і тонули у їх неймовірній реальності. Там вона була серед зеленого лісу, а може саду, але там всюди панувала тиша та умиротворення. Вона бігала по м’якій травичці лугу і потім виходила на беріг озера. Щось її туди приваблювало – наче вона загубила якусь цінну для себе річ у його зеленавих водах. Тоді вона з певним острахом, але непоборною потребою, таки заходила у його води. Її ступні стрягли у в’язкому мулі, але вона йшла все далі і далі. Вона заходила вже на глибину понад рівень своїх грудей і тоді розуміла, що стоїть аж посередині вод озера і беріг від неї небезпечно далеко. У неї з’являвся страх, що вона таки звідси ніколи не вибереться, що потоне у цих водах. Вона починала йти до берега, але він щось ніяк не наближався, а вона все була по груди у воді, стояла у цьому липкому намулі. Але водночас води тут були такі теплі та спокійні. І здавалося, що вони самі кличуть її зануритись у їх глибини. Вони вабили її лягти у їх приємну товщу … І тоді вона починала боротися за своє пробудження, щоб таки заставити себе відкрити повіки і остаточно позбутися цих теплих, звабливих вод та вирвати себе до цієї цілком інакшої дійсності… Тепер же вона стояла коло печі і знову хотіла зануритись у ці теплі обійми озера над яким панує блакитне літнє небо, а сонце все золотить своїми променями.

  Хоч там, у сні, можна було зануритись у води та закінчити своє життя таким приємним утопленням, однак тут усе було не так. Тут був сірий дощовий ранок, що наче кігтями дряпав холодом шкіру. Тут таки треба було виконати свій щоденний обряд та піти по сніданок. Закутавшись чим по-тепліше Мілада вийшла на забороло, та спустилася на дідинець. Поміж слизькими каменями мощення зібралися цілі калюжки, а з даху неприємно зацебеніла вода їй на голову.

  Піднявши зір до темно-свинцевого неба княжна підставила обличчя під дрібні крапельки. Вона хотіла, щоб ті остаточно розбудили її та вигнали із голови усі сни. Тоді вона знову згадала цього дивного чоловіка у лісі. Невже він і справді зараз сидить десь там, серед лісу, у цей похмурий холодний день і його заливає дощем? Там, у цих глухих хащах, має бути цілком не приємно. Вона навіть не могла собі уявити, як же там може бути і диким звірям, якимось оленям, козулям чи вовкам, що за весь свій час і не знали інакшого життя. На них же постійно ллється дощ, їх шмагають вітри та морози, вони маю лягати спати на сире болото. То ж як там має бути людині? Вона згадала, що він казав про якусь хижу… Але що тут може бути доброго на цьому безлюдді! І він там напевно сам-один… Він казав, що прибув сюди подбати про її безпеку. Невже справді хтось може терпіти такі злигодні день за днем заради неї? Він взагалі хтось не простий – не звичайний раб, якому просто наказали і він не має іншого виходу окрім виконання волі свого господаря… Чи може йому настільки добре заплатили? …Але якщо і заплатили, то чи кожен буде настільки вірний своєму слову та без нагляду виконає взяту на себе роботу? Інший би уже давно поїхав у якесь село і там проводив свої дні на сухій теплій печі, а потім лише вигадав байку, як він тут уважно вартував…  А може він уже і справді поїхав, як вона сама йому і казала? Чомусь їй зараз цього не хотілося… Так би було приємно, що там, у лісі, таки є хтось, хто готовий заради неї терпіти увесь цей дощ, сирість, холод та перебування на самоті посеред диких звірів. Що є хтось готовий заради неї на жертви. Хоч вона і не знала його справжніх намірів, але все ж він там! І це заради неї! Може він і справді її сторожить від усякого лиха? А якщо він і справді волхв із Аркенграду, то із нього має бути могутній вартовий! …Так приємно, якщо і справді хтось готовий заради неї на жертви… Адже вона була байдуже усьому-усьому світу! …Тепер же може там хтось таки є… Він же не може бути якимось розбійником чи мати щодо неї лихий задум, бо ж відразу відпустив її серед лісу, де міг зробити із нею все що завгодно… А він не зробив і навіть не намагався затримати… Тож може він і справді посланий Влостібором, її добрим любим тіуном-витязем Влостібором? … І вона мусить в найближчий час піти перевірити чи ці її надії не уявні… Але не зараз, а коли перестане падати і її не чекатиме ця слизька довжелезна дорога від замку до лісу… Якщо він справді там, то дочекається її до кращої погоди…

  Дівчина ковзнула поглядом по сірих мурах замку, щоб тепер перевести свої думки на щось інше, ніж ці всілякі надії та бажання.

  Княжна, як завжди, наказала принести їй сніданок – наче слуги і самі не могли здогадатись, що зранку їй треба щось дати їсти. Але ж такі тут склалися порядки і, як сказав всесильний тут ключник Невіш: «челядь не може вас турбувати, бо ж не знає чи панна вже встала, чи може молиться і їй не можна перешкоджати…». Здавалося, що всі тут, слідуючи за старим вар’ятом Гостівітом вирішили перетворити цей замок на якесь святилище, де має панувати непорушна молитва… Тільки яким із богів тепер молиться князь, Мілада уже починала сумніватися…