Частина 3

Розділ  4

  Вона потиху відхилила двері і визирнула у коридор. Непроглядна темрява окутувала весь його простір і немов аж торкалася її очей. Взявши свічку Мілада вийшла із кімнати. Перед нею геть побігли тіні, що здавалися шерегами якогось воїнства, що виступало із глибин замку на його дідинець. Але уже при виході несподівано потягнуло протягом, малесеньке полум’я свічки сполохано затріпотіло і погасло. Вона опинилася у суцільній темряві і лише сіріючий обрис виходу манив її таким-сяким світлом. Не оглядаючись по окутаних пітьмою сторонах, вона швидко і рішуче вийшла із коридору.

  Назовні вже було значно світліше і понад чорними мурами твердині розкинулось зоряне небо. Розглянувшись по сторонах та нікого не помітивши, вона дозволила собі зупинитись і зачудовано підняти очі у вись. Так давно їй не доводилось розглядати вкриту сяючими цятками вись. На князівському дворі у Грабограді вночі завжди запалювали смолоскипи та вогні у залізних кошах, які давали достатньо світла. Тут же лише у ніші при брамі горіла похідня, яка майже нічого і не освітлювала, так що не могла порушити нічну пітьму. Ніщо не засвітлювало своїм промінням зірки, яких тут на небі здавалося було значно більше аніж на півдні. Може ще і висота твердині розташованої на верхівці пагорба підносила її ближче до нічних світил, що виступили сьогодні на небо у всій своїй чисельності. Небо було високе-високе і таке величаво гарне, але все ж якесь чуже. Вона могла згадати деякі із сузір’ь , які бачила і удома, але все ж вони були наче якісь більш холодні. Тут небо було якесь відсторонене і байдуже. Світлі душі, що зійшли із своїми каганцями на нічне склепіння, дивилися на світ як на щось до чого вони не мають жодної справи. Вдома княжна дивилась на зірки і подумки зверталась до них, ділилась своїми переживаннями, думками, шепотіла їм свої сокровенні бажання і вони наче у відповідь її мерехтіли. Вона вірила, що саме у ці ночі на небо виходили і душі її батьків, які в цю мить дарують їй своє благословенство, що проникає у неї із часточкою зоряного світла. Тут же вони не дивились на неї і не слухали її. Вони були байдужі. Чи вони не помічали її у чужій стороні, виглядаючи за нею десь у Грабограді? А може у небо над Розгірським замком виходили взагалі якісь цілком інші душі, що не знали її і не хотіли навіть помічати? Їх тут було так багато, вони сяяли, але їх світло не приносило і крихти тепла її серцю, що так цього прагнуло.

  У великій вежі навпроти, за мутними скельцями вікон, палало світло. Від цих малесеньких вогників вона здавалася якоюсь велетенською головою, що примружила свої малесенькі очиці. Це надавало їй додаткової моторошності.

  «Що старий дідько робить там цілими ночами? – промайнула думка у голові Мілади. – А може він боячись темряви просто спить при світлі? То чого ж не залишається у своїх кімнатах, а вилазить ажень туди?»

  Вона пройшлася обережно по заборолу і поглянула назовні за мури. Долину окутувала непроглядна тьма. Місяця на небі не було і навіть зорі сьогодні майже померкли, не даючи розгледіти там хоч щось. Замок зараз нагадав їй якийсь величезний корабель, що пливе по безмежному смоляному морю. Ця чорнота наче всмоктувала його у себе, поглинала у безмежні товщі невідомості, де у цій нерозрізненній непроглядній масі могло критися все що завгодно.

  Вдихнувши на повні груди свіжого повітря, дівчина додала собі бадьорості та повернулася в сторону дідинця. Годі було продовжувати вдивлятись туди, де і так марно намагатись побачити хоч щось. Тоді вона побачила вогник із дверей у вежу, що саме тепер прочинились. Малесеньке світелко відірвалось від величезної плями вежі і повільно рушило вздовж заборола. У цю пізню пору це скоріш за все міг бути тільки князь, що чогось вирішив покинути покій завалений рукописами і вийти на подвір’я. У першу ж мить вона відхилилася назад побоюючись, що її можуть помітити, але відразу опанувала себе. Цей хтось рухався в цілком іншому напрямку, а без вогника свічки, що погасла, розгледіти її у пітьмі було неможливо.

  «Уже певно щось дуже старому припекло, якщо він серед ночі лізе до слуг.» – подумала княжна.

  Але, спустившись по сходах на дідинець, плямка світла пішла у цілком іншому напрямку. Цей хтось повільно підійшов до місця, де були двері у пивниці і за якусь хвилину вогник зник.

  «Чого йому там робити серед ночі?» – здивувалась вона. – «Невже саме у цю годину він вирішив перевірити, як просувається робота пахолків по розчищенню підвалів? Більше не було коли?»

  «Хоч би він там десь покотився зі сходів і скрутив собі в’язи. До ранку ніхто так і не побачить.» – подумки не втрималась від своїх бажань дівчина, але в наступну мить почала себе корити, за такі побажання для свого єдиного родича. Вона знову взялась вдивлятися у темряву серед якої, ближче до обрію, заблимала одинока велика зірка. Її совість швидко очистилась – дядько не заслуговував жодного кращого до себе відношення і вже давно була пора, щоб він звільнив світ від своєї прикрої присутності.

  Тепер же її думки чомусь не могли повернутись до заспокійливого розглядання зоряного неба і занурення у непорушну тишу ночі. У голові лише крутились запитання, що князь може там робити у підземеллях. Потягнулись довгі хвилини очікування, але той так і не виходив назовні, хоча, як на її думку, так довго перевіряти там не було що. Цікавість манила її спуститися вниз і самій нишком підглянути за ним, але острах перед старим все ж не дозволяла на це наважитись.

  «Що буде, коли вона зіткнеться із ним у вузькому коридорі? Як пояснить свою там присутність посеред ночі? Можна би було сказати, що їй не спалося і вона вийшла подихати свіжим повітрям і побачила, що хтось спустився у пивницю, подумала що це може злодії. Але ж ні – це цілком дурне пояснення – які злодії на цьому безлюдді і чому вона не покликала сторожу, а сама взялась переслідувати злочинців?» Ні-ні, це не підходило! Слухати ж його докори, сварки про шпигування, взагалі не хотілося. Цей дідько всі роки тримав її під наглядом, а тепер взагалі міг би і наказати закрити у кімнаті. Цього було б уже забагато, щоб вона витримала.