Розділ 2
Вона розплющила очі, але побачила перед собою лише чорноту. Здавалося, що світанок ще не наступив і кімнату далі сповиває нічна темрява. Але ж ні – збоку, із невеличкого віконця, пробивались косі промені, що вже розсвітлили сірі стіни із тесаного каменю. Однак стеля, на яку вона зараз дивилася, і далі була вкрита тінями та чорніла старезним перекриттям. Може б це знову закрити повіки і зануритись у сон, щоб якось скоротити наступний день у якому нічого доброго не мало відбутися, та й взагалі – нічого не мало відбутися.
А взагалі – що відбувалося у її житті? Що там було таке, про що хотілося б згадати, що хотілося б повторити? Все приємне і світле відбувалося із нею лише в дитинстві. Тільки там була радість, сміх, задоволення. Всі спогади про нього були якісь такі сповнені світла. Це і прогулянки уквітчаними галявинами, коли вона маленька могла заховатися у траві. Це спогади, як вона літом хляпалась водою на річечці. Тоді крапельки виблискували наче найдорожчі діаманти. Вони заломлювали теплі промені сонця у барви веселки. Неторканою білизною променіли сніги із найдавнішої зими, яку вона запам’ятала. Вони величезними шапками вкривали довколишні ялинки, а вона ледь пробиралася по нерозчищеній стежині і світ для неї здавався незвичайною казкою. Тоді сонце сяяло якось яскравіше і радісніше. Воно взагалі було якесь інакше. Тепер воно чомусь було уже не таке … не таке приємне. А ще тоді сяяли очі її мами і вони були ясніші та тепліші за саме сонце. Тоді була її завжди доброзичлива та щаслива посмішка. Тоді поруч був батько – такий добрий і сильний. Він здавався їй нездоланним велетнем, її власним витязем, що захистить її від усяких темних страховиськ. Але це було тоді і про це годі було згадувати. Усі ці такі туманні і короткі спогади лише викликали у неї біль. На очі наверталися сльози, а в горлі збирався важкий камінь.
Дівчина відігнала від себе ці думки. Занурювання у світлі спогади, чи може мрії про минуле, нічого не давали, окрім болю. Краще вже було нічого не думати, не згадувати і просто знову якось перебути ще один день у дійсності, яка не віщувала нічого світлого, приємного, радісного. Треба було вставати і подякувати світлим богами та Невгасимому Вогню за новий день, який вони знову дарували людям у незалежності від того, що він би у собі не ніс.
Вона висковзнула з під простирадла і накинутого поверх нього теплого баранячого руна. До ранку розпалена звечора пічка уже не давав тепла і від прохолоди дрібненькі, майже прозорі, волосинки на її оголеному тілі настовбурчились. Дівчина швидко натягнула на себе довгу білу сорочку, яку приготувала собі ще вчора поруч на кріслі, та темно-бузкову сукню.
Іншим княжнам зранку допомагали вдягнутись служниці, але не їй. Вона мала служницю, чи скоріше вже подругу, – бідну сироту, що зростала разом із нею при князівському дворі і якій за їжу та дах над головою доручили допомагати єдиній дідичці князівства Додлаби. Але князь не дозволив Міладі забрати її із собою на це відлюддя. «Там не буде місця для дівочих хіхоньок-хахоньок!» – різко відрізав дядько. Хоч би із Преславою вона мала б можливість перекинутись словом у цій обителі пітьми та глухоти. Здавалося, що жоден звук не зможе вилетіти із цих товстезних старих мурів і вони, наче губка, всмокчуть у себе навіть найголосніше найрозпачливіше волання. Так само як і ці стіни, нічого чути тут не хочуть і цих кілька їх мешканців. Уся челядь та сторожа були непривітними похмурими боркотунами, що і між собою не налаштовані були на розмови, до неї ж взагалі вони були ледь живіші за ці стіни.
Мілада підійшла до кута своєї невеличкої кімнати де була завішена лампадка у якій ледь жеврів вогник. Вона запалила від неї тоненьку свічечку і поставила на мідну мисочку на поличці під лампадкою.
– Хвала вам, світлі боги, у новий день, що ви подарували для світу! – стиха прошепотіла дівчина вдивляючись у вогник, що рівно здіймався над жовтавою свічкою. – Нехай він принесе світу ваше сяйво добра. Нехай світло розжене темряву. Нехай добро подолає зло. Нехай правда здолає оману. Нехай вічно палає ваш Невгасимий Вогонь. Дякую вам, боги, за цей день і можливість бачити ваше світло. Нехай ваш ясний день триває вічно.
Вона мідною ложечкою-ковпачком погасила свічку і обережно долила у лампу оливи із глиняної пляшки стільки, щоб вистачило аж до вечора. У багатих князівських палатах, при вівтарях Невгасимого Вогню, свічки зазвичай залишали запаленими, щоб вони весь час продовжували сяяти на знак вічності божественного світла та в пам'ять про нього людей. Але тут їй доводилось заощаджувати свічки, адже ключник так невдоволено бурчав, коли вона просила ще кілька, жалівся, що запаси невеликі. Коли вона стане господаркою у своєму власному домі, то там у неї свічки не гаситимуть. Тут же вона дозволяла собі залишати запаленою лише малесеньку лампадку.
Княжна вийшла із кімнати і пройшовши по темному присінку, у якому завжди смерділо пліснявою, дісталася критої галереї, що виходила на внутрішній двір замку. Ранок був вітряний і по блакитному небу швидко сунули клуби сірих та майже чорних, наче дим від пожежі, хмар. Холод пронизав її зігріте під час сну під теплими хутрами тіло.
Дошки під ногами постійно скрипіли і здавалося, що вони, зітлілі після багатьох років та подекуди проточені шашілю, зараз не витримають і проваляться. Летіти ж у низ, на мощений нерівними протертим камінням дідинець була далеченько – з добрий десяток ліктів. Кожного разу проходячи тут їй здавалося, що вона грається із смертю кидаючи перед нею жереб. Після миті першого остраху відразу випливала думка, що може б це і на краще. Тоді б завершилось усе її животіння. Лише б це відбулося швидко і безболісно, наче пробудитися після сну у іншій, ніж була там, дійсності. Таким чином навіть звичайна дорога до вбиральні була тут постійним випробуванням сили волі та прихильності долі. Такі ж ненадійні були і дошки підлоги у розташованому на верху малесенької вежі виходку, що зяяв своїм отвором над проваллям поза замковими стінами.
#4712 в Фентезі
#731 в Бойове фентезі
#9313 в Любовні романи
#2094 в Любовне фентезі
війна між добром і злом, чари й потойбічні істоти, кохання й таємниці
Відредаговано: 28.05.2022