Частина 1

 Запрошую усіх читачів у нову подорож у світ Змієвих Земель, де існують стародавні царства та князівства, панують давні шляхетні роди, діють чари, а у далеких закутках живуть небезпечні потвори та зловісні потойбічні сили. Де люди занурені у боротьбу за владу, плетуть інтриги, віддаються своїм пристрастям і бажанням ... чи втрачають голову від кохання та самовіддано боряться за шляхетні ідеали.

  Настали часи, яких так довго чакали сили пітьми і які вони давно намагались наблизити. Кожен тепер повинен вибрати по чиїй стороні він стане у боротьбі між добром та злом і тут немає місця для байдужих. Здавалось би цілком незначні події у одному із князівств Заходу - Додлабі - стануть частиною великої гри між світлом та темрявою. Коли звичайні людські бажання можуть породжувати не лише криваві змови, війни та падіння держав, але і повертати у світ потойбічних чудовиськ та саме древнє зло. Але чи у цих обставинах вдасться героям знайти у своєму житті та серці місце для особистого щастя та високих відчуттів? Чи у важкі часи може вижити кохання?

  Розкрийте сторінки цієї книги, щоб зануритись у вир цих усе більш драматичних та маштабних подій!

ТІНІ  НА  КАМЕНІ

7261 рік від Великого Виходу Третіх Людей із північної Першої Оселі

  По літочисленні південних народів 633 рік від Воздвиження Царства царств Ардінії 

  Князівство Заходу - Додлаба

Полум’я, що палахкотіло у відкритій печі, відкидало відблиски на голих каменях стіни, надаючи їй червонавої барви. Уся її поверхня мерехтіла від відображеного руху вогню. Невелика кімната наповнилась таким приємним теплом, а ледь чутне потріскування дров додавало відчуття затишку.

  Вона намагалась не відводити погляду від жовтих язиків, що невтомно витанцьовували на товстих ялинових оцупках. Зосередитися на них і бути до них якнайближче, аж відчуваючи на обличчі жар. Зануритись зором у рухи полум’я, щоб бачити лише їх сяйво і не помічати більш нічого навколо.

  Намагалася не думати про те, що відбувається там, позаду, бо інакше могла таки мимоволі повернутися. А вона взагалі не хотіла бачити будь-що із того, що могло там бути.

  Як добре було б заснути таким міцним-міцним сном. Заглибитись у сновидіння, у яких можна було б побачити осяяні полуденним сонцем весняні луги, заквітчаний підлісок чи може зануритись у життя гамірливого міста із усіма його базарами, забитими натовпами вулицями, святилищами, із яких доносяться протяжні пісні-молитви. Але ж ні – серце калатало так сильно, що здавалося його звук аж чути у кімнаті. Це биття відчувалося у всьому тілі і додавало йому надзвичайної збудженості. Не дозволяло навіть зімкнути повіки. Вона могла б зараз зірватися на рівні ноги і бігти та бігти цілу ніч, без упину, аж до самого світанку. Але змушена була зараз погамувати цей порив і сидіти нерухомо, не чутно, бо куди ж їй було бігти? Як вона могла від цього всього втекти? Де заховатися? Це все було довкола неї і десь там його було значно більше. Все більше і більше. Тож єдиною можливістю було лише залишатись тут – у своїй власній кімнаті, де вогнище дарувало усе це світло. Хоча їй здавалося, що його все ж так мало, так недостатньо. Хотілося запалити ще якісь смолоскипи, свічки, каганці і розставити їх у всіх закутках, але ж їх тут не було. Кілька свічок вона спалила уже в попередні вечори і ночі. Залишилась лише одна, яку вона берегла на всякий випадок. Вона так і не знала, що це б мало статися, для чого її берегти, але все ж може коли настане ця мить, то вона таки зрозуміє, що дуже її потребує. Так що зараз обійдеться без свічки. Піти ж по інші вона не наважувалась. Вийти звідси туди, з кімнати, вона не могла себе заставити. Може там нічого і немає, може там цілком спокійно і немає чого боятися, але піти перевірити це вона справді боялася.

  Ні-ні, краще все ж залишатися тут, перед піччю у якій палав вогонь, даючи тепло та світло. Вона чекала від нього затишку і спокою, який той постійно дарував їй колись, у інші довгі холодні вечори, але цього не було сьогодні. Як би хотілося повернути назад ті дні, що тоді здавались такими неприємними через їх одноманітність та сумовитість. Тоді так хотіла, щоб вони зникли, наповнились якимись подіями. Але коли такі вони зникли, то тепер здавалися неймовірно блаженними та бажаними. Тоді вона хотіла, щоб її дні, якщо вони не можуть бути приємними та цікавими, взагалі закінчилися. Хотіла заснути і більше не просинатись. Відійти у якісь далекі світи, відлетіти душею туди, де світло, приємно та радісно. Покинути цей світ, наповнений сумом та глухим болем через повільне всихання та безвихідь. Щоб в одну мить зникли усі ці бажання та мрії, до яких вона так рвалась і якими жила. Саме вони наповнювали життя змістом і були ціллю, якій підпорядковувалось у неї все. З часом же ця ціль все віддалялась, ставала туманним маревом, марною надією та ілюзією. Тоді життя вже втрачало зміст і їй хотілося припинити це існування таким, наче привидом, та просто закрити очі і зникнути назавжди.

  Але це було тоді. Тепер же вона просто хотіла жити. Хоч і в пустці, у глухому лісі чи серед чотирьох стін кімнати. Такими неймовірно приємними та бажаними здавались ці дні, коли можна було вийти і побачити літнє сонце, пройтися по зеленому квітучому полі або навіть подивитись на грозове захмарене небо. Хоч і повністю самій, але бути там без тіні страху у серці. Тапер же вона відчула, що є щось значно гірше від усіх попередніх страждань та гризот – страх, який пронизує тебе наскрізь, який тече по твоїх венах, із середини наповнює холодом твої кіски, дрижить у кожній клітинці тіла. Закрити очі тепер стало так страшно, бо що ж ти побачиш у мить, коли їх розплющиш? Смерть тепер не здавалася їй легким зникненням, закінченням страждань та переселенням у якийсь світлий безтурботний світ. О ні – тепер вона бачилась можливістю потонути у вічній пітьмі, зануритись у бездоння темряви, де існує лише холод, розпач та страхітливе очікування невідомої небезпеки. Зараз їй хотілося просто жити, як дурненькій сарні десь у лісі, що рятується від переслідування вовка. Яка ціль її життя? Чи задумується ця сарна взагалі над цим? Напевно, що ні, але вона просто хоче далі жити. Саме так і вона хотіла зараз лише цього. Усім своїм серцем, розумом, усім своїм єством. А ще звичайно чого вона хотіла – перестати боятися.