Наступного ранку сонце залило кімнату дівчат яскравим світлом, виганяючи залишки нічного мороку. Надя вже бавилася з Бліком, забувши про нічні страхи, але Майя ніяк не могла позбутися дивного відчуття. Вона пам’ятала холод іржавого ключа у своїх руках занадто чітко для простого сну.
Коли бабуся Олена пішла на кухню готувати сніданок, Майя взяла ліхтарик і піднялася на горище. Вона йшла обережно, кожен крок по старих дошках відгукувався луною.
Тут не було ніяких монстрів — лише старі валізи, запилені книги та сухі трави, що звисали зі стелі. Але в самому кутку, де вночі вона бачила Тіньового Чоловіка, Майя помітила дещо дивне.
Одна з мостин була трохи піднята.
Дівчинка присіла і обережно підчепила дошку. Там, у невеликій схованці, лежав старий альбом із фотографіями. Майя відкрила його. На першій сторінці була стара чорно-біла знимка її прадіда. Він стояв біля того самого вікна, де вони вчора билися зі Скляним Ткачем, і тримав у руках... чорний телефон.
Але найдивовижніше було далі. Між сторінками альбому Майя знайшла маленький іржавий ключ. Він був точно такий самий, як той, що вона бачила в очах монстра.
До ключа була прив'язана записка, написана почерком бабусі, але дуже-дуже давно:
«Те, що ми ховаємо в темряві, не завжди хоче нам зашкодити. Іноді воно просто хоче, щоб його знайшли і винесли на світло».
Майя посміхнулася. Вона зрозуміла: Тіньовий Чоловік був не просто страшилкою, а охоронцем сімейних таємниць. Він «показував» їй те, що було сховане, чекаючи, поки вона набереться хоробрості зазирнути в саму суть страху.
Вона поклала ключ у кишеню і спустилася вниз. Тепер вона знала: у цьому домі кожен куток має свою історію, і поки вона та Надя тримаються разом, жодна тінь не зможе їх налякати.
Майя сіла за стіл, де вже чекав гарячий чай. Вона подивилася на бабусю, яка хитро мружилася, і зрозуміла: бабуся знає набагато більше, ніж каже.
— Смачного, мисливиці на тіні, — промовила бабуся Олена, підморгуючи Майї.
Пригода закінчилася, але магічний літопис родини щойно поповнився новою важливою сторінкою.