Глава 7. Sky

Протягом останніх тижнів я наполегливо працювала над своїм рестораном. Кріс і Тревіс, звичайно, брали участь, адже вони теж власники, але все тут так, як хотіла я. І вони підтримали мене в усьому.

«Sky» — ресторан, який уособлює мої мрії, моє єство.

Я довго думала над його родзинкою, але ідея прийшла до мене уві сні.

Мені приснилося небо. Глибоке, чисте, незабутнє.

Саме так я і зробила. Більша частина ресторану — з прозорим дахом, щоб милуватися зірками й місяцем тихими вечорами. Саме те, що потрібно для ідеального побачення чи приємної вечері з коханою людиною.

У закритій частині стеля оздоблена імпровізованими хмарами з блакитною підсвіткою. Це виглядає як утілення мрії.

Мені це було потрібно. Мені потрібна була свобода, яка є у хмар, та безневинність, що живе в блакитному кольорі.

Не можу сказати, що не думала про Кріса, коли все це реалізовувала. Він пишався б мною.

Можливо, колись він тут побуває, і я зможу почути його думку. Але зараз я й сама невгамовно пишаюся собою.

Завтра відкриття. Я востаннє проходжуся залами, перш ніж піти додому.

— Ти це зробила.

Я обертаюся на голос Тревіса. Так задивилася, що навіть не помітила, як він увійшов.

— Я це зробила, — легкий рум'янець заливає мої щоки.

— Це неймовірно. Ти... неймовірна.

Його голос тихий, але такий щирий, що від нього теплішає всередині.

Він підходить ближче, і ми разом дивимося на краєвид із тераси. Його теплі, майже гарячі долоні м'яко лягають мені на плечі.

Я майже впевнена, що готова до стосунків із ним. Але щоразу, коли хочу впустити його у своє життя, мене охоплює паніка. І це досі лякає.

— Ти думала про нього? — після короткої паузи тихо запитує він.

Мені не потрібно уточнювати, про кого саме.

— Коли створювала все це... ти думала про Кріса?

— Я... — на мить справді замислююся над відповіддю. — Ні. Він тут ні до чого.

Тревіс уважно дивиться на мене, ніби намагається зрозуміти, чи я сказала правду. Потім повільно киває.

— Скарлет... у мене проблема.

Я обертаюся до нього, вже готуючись почути щось про завтрашнє відкриття.

— Тревісе, я домовилася з постачальниками. Завтра зранку вони довезуть усе, чого не вистачає. З Габріелем теж усе добре, ми розробили чудове меню. Є щось, чого я не знаю?

Він тихо усміхається і повільно хитає головою.

— Так. Є.

Я завмираю.

— Я більше не можу.

— Про що ти?

Він робить крок назустріч.

— Про нас. Я більше не можу вдавати, що між нами нічого немає. Я дав тобі час. Дав стільки, скільки ти потребувала, щоб оговтатися, звикнути, знову навчитися довіряти. Але з кожним днем стримуватися стає дедалі важче.

Його очі не відриваються від моїх.

— Ти навіть не уявляєш, як важко мені тримати ту професійну дистанцію, яку ти між нами поставила. І знаєш що?.. До біса її.

Він скорочує останні сантиметри між нами й обережно торкається моїх губ своїми.

Тревіс нахиляється до мене.

Я навіть не встигаю усвідомити, що відбувається, коли його губи торкаються моїх.

Я завмираю.

Цей поцілунок зовсім не такий, якого я очікувала. Він ніжний. Не вимогливий, не наполегливий. У ньому немає тиску — лише те, що Тревіс так довго намагався приховати.

Просто ми.

Тут і зараз.

— Скарлет, я…

Я різко відсахуюся від Тревіса.

Двері відчиняються.

— Скарлет, я хотів…

Габріель завмирає на порозі.

Я завмираю теж.

Тревіс, здається, зовсім не збентежений.

Погляд Габріеля повільно переміщується від мене до Тревіса, а потім знову повертається до мене.

— Я… — він замовкає.

Повітря в кімнаті стає нестерпно важким.

— Що? — питаю я, хоча й сама чудово розумію, що саме він побачив.

Габріель кілька секунд мовчить.

— Нічого.

— Габріелю…

— Я просто хотів сказати, що постачальники вже привезли частину продуктів.

Він робить паузу.

— Але, схоже, я дуже невчасно.

— Габріель, — попереджаю я.

— Так-так. Зрозумів. Я піду.

Він уже розвертається, коли Тревіс спокійно додає:

— Габріелю.

Той зупиняється.

— Що?

— Двері.

Габріель дивиться на нього з нерозумінням.

— Що — двері?

— Закрий.

— А-а.

Він повільно зачиняє двері.

Я переводжу погляд на Тревіса.

— Ти серйозно?

Він усміхається.

— А що?

— Ти щойно мене поцілував, а тепер поводишся так, ніби нічого не сталося.

— Я не поводжуся так, ніби нічого не сталося.

Його погляд знову зустрічається з моїм.

— Саме тому я й поцілував тебе.

Я прокидаюся ще до будильника.

Сьогодні той самий день.

День, над яким ми працювали останні кілька місяців. День, коли «Sky» нарешті перестане бути просто приміщенням із красивим інтер'єром, кресленнями, списками постачальників і нескінченними суперечками щодо меню.

Сьогодні тут будуть люди.

Гості.

Музика.

Світло.

І життя.

Я приїжджаю до ресторану ще до того, як місто встигає остаточно прокинутися.

Але Тревіс уже там.

Звісно.

Його чорний автомобіль стоїть біля входу, а сам він сперся на капот, тримаючи в руках дві чашки кави.

Я зупиняюся за кілька метрів від нього.

— Ти серйозно? — питаю я, виходячи з машини.

Тревіс простягає мені одну з чашок.

— Доброго ранку тобі теж.

Я забираю каву.

— Ти приїхав раніше за мене?

— Не звикай.

Я фиркаю.

— Я тут працюю.

— А я — власник.

— І що?

— А те, що я маю право перевірити, чи моя найкраща працівниця не проспала відкриття.

Я дивлюся на нього поверх чашки.

— Найкраща працівниця?

— Поки що.

— Нестерпний.

— Зате пунктуальний.

Він усміхається, і я мимоволі теж.

Ми заходимо всередину.

Ресторан ще порожній.

Абсолютно тихий.

Зараз «Sky» зовсім не схожий на те місце, яке ми побачимо ввечері. Без гостей, без музики, без шуму келихів і розмов він здається майже нереальним.