Глава 5. Занадто поруч

Ранок після того вечора був дивно тихим.
Теплим — до тих пір, поки я не зрозуміла, що вже кілька хвилин лежу, втупившись у стелю й усміхаючись, як дурепа.
Наче хтось прокручує в голові короткий фільм про вчорашні моменти — і кожен кадр м’яко торкається до душі.

А разом із теплом прокидається інше:
сумнів.

Чи не занадто швидко все це?
Чи не знову я лечу головою в ті самі граблі?
Чи не закінчиться це так само боляче й раптово?

Я боюся помилитись ще раз.
Боюся знову залишитись ні з чим.

Потягнулась до телефону.

Тревіс:
Доброго ранку. Досі не можу забути наш вечір. Снідатимемо разом?

Я на мить заплющила очі.
Може, й справді... просто дозволити собі це?

Я:
Сніданок звучить ідеально.

Поки збиралась, намагалася приборкати хвилю легкого хвилювання.
Чи це радість?
Чи страх знову впасти не туди?

У дзеркалі я спіймала власну усмішку й раптом усвідомила:
я давно не хотіла настільки просто… бути з кимось поруч.

Дзвінок у двері перервав думки.

На порозі стояв Тревіс.
Спокійний. Усміхнений. Упевнений — так, як я давно не бачила поруч із собою нікого.

І цього разу я навіть не могла приховати думку:

“Як може бути так легко з людиною, яку я майже не знаю?”

Ми рушили в бік кафе — і кожен метр дороги мої тривоги лише набирали форму.

Тревіс — з Великої Британії.
Тревіс — без коріння у моїй Флориді.
Тревіс — чоловік з іншої реальності, іншого ритму, іншої країни.

Що він тут робить насправді?
А що, якщо це — просто коротка пригода для нього?
Легкий роман, екзотичне відволікання від лондонських туманів?

Він щось розповідав:
про галасливі паби,
про дощ, який у Лондоні ніби живе власним життям,
про смішні випадки з роботи.

А я слухала — але всередині все одно стискалося.
Бо на кожну його фразу виникала тінь запитання:

“А я йому потрібна — чи просто цікава тимчасово?”

І ще гірша думка:
“А чи не роблю я зараз те саме, що й з Крісом?”

Мій Кріс.
Перше кохання.
Надто палке, надто сильне, щоб пройти непомітно.
Те кохання, яке або ламає, або залишає відбиток на все життя.

Воно й залишило.

І як би я не намагалася зробити вигляд, що між нами все закрито — він все ще у моєму житті. Десь поруч. Десь у тіні. Десь у минулому, яке не відпускає.

Може, тому я й думаю про нього навіть зараз.
Коли поруч сидить інший чоловік.
Добрий. Уважний. Надійний… ніби.

І я розумію, що завжди порівнюватиму.
Принаймні поки болить.

Ми сіли за столик біля вікна.
Тревіс одразу помітив мою напругу.

— Ти сьогодні не зовсім тут, — сказав він м’яко, вдивляючись у мої очі. — Я щось не так роблю?

Я здригнулась, усвідомивши, як явно себе видала.

— Пробач… просто думаю.

Він повільно кивнув, і його погляд став серйознішим, теплішим.

— Я знаю, що все це для тебе несподівано. Для мене теж. Але я тут не для того, щоб просто провести час. Я б не прилетів через океан заради випадкової зустрічі.

Його слова прозвучали інакше, глибше.
Тому що я знала — він не просто турист.
Він партнер мого брата.
Вони разом відкривають ресторан у Лондоні.
І зовсім недавно вони запропонували мені стати партнером.

Це вже не просто знайомство.
Не просто флірт.
І навіть не просто роман.

Це — можливість змінити все життя.

Але глянувши на нього, я раптом відчула:

можливо, теперішнє — куди складніше.
Бо вибір уже не тільки про роботу чи місто.

Це вибір між минулим і майбутнім.
Між тим, що я ще частково люблю, і тим, що може полюбити мене по-іншому.

І найстрашніше
— я ще не знаю, до кого тягнеться моє серце насправді.

— Ти вже думала про це? — запитує він, маючи на увазі пропозицію керувати рестораном.
— Я розумію, що це непросте рішення, особливо з огляду на… — він на мить замовкає, злегка ніяковіючи, — на те, що між нами зараз відбувається.

Я трохи розгубилась, але намагаюся приховати внутрішній хаос.

— Звісно, думала. Мені здається, це чудова можливість. Але я все ще не впевнена, що справлюсь.

Тревіс усміхається, і в його очах з’являється світла щирість.

— Якщо ти приймеш це рішення — я буду за тебе.
Незалежно від того, що буде між нами. Я справді хотів би бачити тебе частиною цього проєкту.

Лондон.
Нове місто, нова робота… і він.

Занадто багато всього, що треба осмислити.

Ми прогулюємося набережною і мої думки розриваються між минулим і теперішнім.
Кріс повернувся. Хотів зустрітися. Я так і не відповіла йому.
А що я можу сказати? Що я боюсь зустрітись із тим, хто досі болить?

Страшно, що доведеться обирати —
залишитись у знайомому минулому
чи ризикнути і ступити вперед, у щось нове.

Ми виходимо на міст із видом на океан. Вітер б’ється в волосся, холодний і ясний, як мої власні вагання. Я роблю глибокий вдих — ніби намагаюсь утримати себе в рівновазі.

— Знаєш, — тихо каже Тревіс, дивлячись у далечінь, — я ніколи не думав, що зустріну когось, хто так мене надихне. Можеш не вірити, але я справді радий, що опинився тут, саме в цей момент.

Його слова теплі, але разом із тим у мені знову підіймається хвиля тривоги.
Все це так легко — надто легко.
Наче варто йому сісти на літак — і все розчиниться.

І я знову залишуся сама серед своїх почуттів.
Як колись із Крисом.

Я відкриваю рот, намагаючись підібрати слова:

— Тревіс, я…