Глава 4. А може все-таки він?

Ми ніколи не знаємо, що принесе нам ранок.
Добрі чи погані новини — але кожен новий день все одно залишається шансом почати спочатку.
Залишити позаду тривоги, надії, розчарування — усе те, що заважає дихати вільно.

Сьогодні я прокинулася не від сонця і не від будильника,
а від настирливих повідомлень, які телефон буквально кричав мені у вухо.
Скільки разів я собі казала: "Вимикай звук перед сном!"
Та ні. Я не вчуся ні на своїх помилках, ні на чужих.

Я простягнула руку до телефону й розблокувала екран.

Тревіс: Я вже на місці.
Тревіс: Заберу тебе о 7.
Тревіс: Дуже чекаю на нашу зустріч.

Кров мов кинула в жар.
Він… справді прилетів?
Не жартує? Не перебільшує?
Він тут.

Та щойно я встигла це усвідомити, прийшли нові повідомлення.

Кріс: Доброго ранку.
Чи можемо сьогодні зустрітися? Пообідати чи повечеряти десь?
Кріс: Хочу поговорити з тобою… у спокійнішому місці.

Ще вчора в мене не було жодного кавалера.
Сьогодні — одразу два.
Хоча Кріса кавалером я б не назвала.

І, мабуть, уже ніколи не назву.

Та обирати фактично й не довелося —
один чоловік пролетів пів планети, аби побачити мене.
Інший — зруйнував усе, що між нами було.

Тому я відкрила чат із Тревісом.

Я: Що краще вдягнути?
(Чесно, я була розгублена.)

Відповідь прийшла миттєво:

Тревіс: Я певен, ти чудова у всьому.

Я всміхнулась.
Надто прямолінійний, надто щирий, надто… правильний.
Але в цьому було щось притягальне.

І все ж я не хочу забігати наперед.
Це лише одне побачення.

Просто вечеря.

Просто вечір.

І, можливо…
новий ранок.

***

— От же гад! Що він собі дозволяє?! — Лінда літала по кімнаті, немов її саму зараз струснуло сильніше, ніж мене.
Я сиділа на дивані, без сил, з руками, що непомітно тремтіли. Коли я повернулася додому після розмови з Крісом і всього, що сталося потім, я, незважаючи на втому, просто вивалилила всю правду на неї.
І тепер Лінда була схожа на вибухівку з вирваною чекою.

Я ж… я була спустошена.

Чесно, я навіть не розуміла, як один чоловік може за кілька днів перевернути тебе навиворіт, стерти все світле і замінити його на біль.
Його ніби підмінили.
І якщо б я знала чому — хоч якесь пояснення — можливо, не так би боліло.

— Лі, — я обхопила подушку, мов щит, — що це за парі? Ти щось знаєш?
Вона одразу відвела погляд. Її пальці почали метушливо чіпляти одне одного, як завжди, коли вона бреше.
— Я? Ні… Нічого… Яке ще парі? — говорила вона, але голос тремтів, і вона навіть не намагалася подивитися на мене.

Господи.

Я відчула, як під шкірою щось стискається.
Ніби на мене одночасно навели порчу, наклали прокляття і кинули в холодну воду.

Я просто не витримала — і коли Лінда пішла у ванну, мене накрило хвилею, настільки сильною, що я навіть спертися на щось не змогла.
Стільки часу тримала все в собі, стримувала, мов бетонна дамба, а зараз — прорвало.

Я дуже люблю Кріса.
Нехай це звучить безглуздо, наївно, навіть жалюгідно — але це правда.
І поруч із ним мені було… спокійно. Легко. Добре. Як ні з ким іншим.

І саме тому його зникнення розірвало мене на частини, а зараз — повернення без пояснень — добило.

Я плакала.
Ні, я рида́ла, так, як ридають люди, які втратили щось дуже важливе… але не можуть це назвати.

Я не розуміла нічого.
Себе. Його. Лінду. Те чортове «парі». Всю цю плутанину, яка тягнеться від минулого до сьогодення, як нитка, що душить.

І, здається, з усім цим мені доведеться жити ще довго.

Наступного ранку я прокинулася з відчуттям, ніби мені голову хтось затис в лещата.
Пульсуюча, тупа, огидна біль.
Звісно. Так і заснула — прямо на дивані, з розмазаними слізьми по щоках.

Але я не маю права довго розкисати.
Сьогодні — новий день.
Сьогодні я маю виглядати нормально.
Сьогодні я не дозволю собі сліз. Він їх не заслуговує.

Я підвелася, глибоко вдихнула і примусила себе увімкнути той внутрішній тумблер, що перетворює біль у холодну стійкість.

***

Я не знала, куди ми підемо.
І це мене злостило.
Чужі сюрпризи я ніколи не любила — в них забагато чужого контролю.

Після десяти хвилин внутрішньої боротьби я нарешті обрала щось між “стильна жінка” і “я ще не готова довіряти цьому хлопцю”:
чорна максі-спідниця, простий топ і черевики, щоб у випадку чого — втекти.

Так, я продумую втечі. Зі своїм досвідом — нормально.

Рівно о сьомій Тревіс написав:

Тревіс: Я внизу. Але не поспішай. Хочу побачити тебе тоді, коли ти будеш готова.

Ввічливий, але хитрий.

Я підійшла до вікна — і на секунду втратила повітря.

Він стояв біля машини, тримаючи букет. Не пафосний, не «глянь-який-красивий-букет» — нормальний, живий, ніби він щойно забрав його з фермерського ринку, а не з пафосного салону.
Чорний костюм сидів на ньому занадто добре — знаєте ці костюми, які кричать: я ношу це не для понту, а тому що в цьому мені зручно домінувати у світі.

Коли я спустилась, він провів поглядом згори вниз так, ніби оцінював, але не принижував.

— Гарно. Дуже гарно, — сказав він тихо.

Без цукру. Без «прекрасна», «незрівнянна», «богиня моя».
Просто щиро.

І всередині щось легенько клацнуло.

Небезпечно.

Він відкрив дверцята машини.

— Можна я... — він кивнув на букет, ніби пропонував не квіти, а ручну гранату.
— Так, — я усміхнулася. — Можна.