Глава 3.Чого він хоче?

Я сиділа на кухні своєї квартири, притулившись щокою до холодної стільниці — ніби вона могла хоч трохи охолодити те, що вирувало всередині мене.

Лінда ще спала і будити її я не хотіла, але бажання дізнатися правду просто розривало мене.

Чи справді вона бачила Кріса?

Чи це був лише обман зору, випадковість, хтось схожий?

Я навіть не знаю, чого хочу більше.

З одного боку — я зовсім не готова до зустрічі. Я не знаю, що скажу йому, коли ми опинимося один навпроти одного після стількох років мовчання.

З іншого — я сумувала.

Неймовірно сумувала.

Стосунки з ним залишили в мені не просто відбиток — глибокий шрам, на якому, як не дивно, лежав шар ніжності.

Але й розрив залишив по собі прірву.

Що я скажу йому, якщо ми зустрінемося?

«Привіт. Ти знаєш, я досі ненавиджу тебе за те, що ти просто зник, залишивши мене зі зламаним серцем і тисячею запитань?»

«Як ти міг піти так легко, ніби ми нічого не значили одне для одного?»

У мені закипав гнів — справжній, гарячий, некерований.

Він накривав усю ніжність, яка колись жила у цих спогадах.

Його образ приходив до мене ночами — але тепер це не був теплий сон.

Це був привид образи.

Як він міг так просто піти?

Ніби нічого не було?

Ніби я — порожнє місце?

Може, він думав, що якщо зникне без слова, я просто забуду?

Що з часом все зітреться?

Але ні.

Коли зараз думаю про нього — у душі не лишається жодного теплого куточка.

Лише холод.

Гострий, як лезо, холод ненависті до його зради.

Я не можу повірити, що колись любила його.

Я маю вирішити: коли побачу його — скажу все.

Усю правду.

Всю гіркоту.

Всю ту біль, яку носила в собі роками.

Та навіть це здається складним.

Бо є частина мене, яка боїться: варто йому лише підійти… варто лише раз поглянути в мої очі…

і я знову впаду в те саме пекло.

У його руки.

У його голос.

У його тепло.

Ні.

Цього не буде.

Він зробив свій вибір.

А я повинна знайти свій.

***

— Ти серйозно? Ти спала в одному ліжку з Крісом? З нашим Крісом? І ви навіть не перепихнулися? — Лінда з’явилася додому на світанку. На той момент Кріс уже втік — я навіть не чула, коли він вибрався з ліжка.

— Саме так, — я потерла скроні, рятуючись від дикого похмілля. Пила пиво, бо Лінда запевнила, що «допоможе».

Хоча щось мені підказувало — вона бреше.

— От зустрінетесь сьогодні вдень — і все дізнаєшся, — Лінда безжально жувала жуйку. — Хлопці ж щодня обідають у нашому кафе. Ось тобі й шанс. Мені цікаво, що ти йому скажеш… або що він скаже тобі.— Чорт… Скай, ми запізнюємось на роботу!

Ми нашвидкуруч привели себе до ладу і побігли у кафе.

Робота була пеклом

День не задався з перших хвилин:

двічі повернули мої страви,

двічі я переплутала замовлення,

і була схожа не на офіціантку, а на фокусника, який замість трюків показує, як розчаровувати людей.

Я намагалася зібратися, але думки весь час поверталися до вчорашньої ночі.

Так, нічого не сталося.

Так, ніхто нікого не роздягав.

Але він прийшов.

Він залишився.

Він обіймав мене, я досі відчувала тепло його рук на своїй шкірі.

— Скарлет! Десятий столик, негайно, — адміністратор ніби холодною водою хлюпнув мені у мозок.

Я видихнула, намагаючись зібратись.

Вийшла в зал — і що ви думаєте?

За тим самим десятим столиком сиділи:

Майкл.

Дейн.

Сем.

І Кріс.

Вони завжди там сидять. 

— Привіт, — я поклала перед кожним меню й намагалася виглядати професійно.

— Привіт, Скарлетт. Яка у вас сьогодні кухня? — Майкл перегортав меню, ніби збирався з’їсти всю Італію разом з піцою.

— Італійська. Рекомендую піцу, асортимент на сьомій сторінці, — рівним голосом сказала я.

— Нам «Пепероні» і «з грибами», — Кріс передав меню, не глянувши на мене.

Наче його мучить совість.

Наче не він кілька годин тому тримав мене в обіймах і шепотів, що хоче мене.

Я віддала замовлення на кухню і пішла у кімнату відпочинку.

Мені треба було хоча б дві хвилини подумати.

Безглузда ситуація.

Він змусив мене думати про себе — а тепер робить вигляд, ніби нічого не було.

Але ж було.

І це було реально.

Я не могла собі все це вигадати.

Я стояла біля вікна, коли у двері постукали — і водночас увійшли.

— Ти чудово виглядаєш… як для дівчини, яка вчора перепробувала весь алкоголь міста, — Кріс підійшов і обійняв мене ззаду своїми сильними руками. Його тіло накрило мене, як тепла ковдра.

На секунду мені здалося, що я знову в тому ліжку.

— Що думаєш про те, щоб я забрав тебе після роботи… і ми десь поїхали? — він поцілував мене у вухо.

Мурашки побігли по всьому тілу.

— Я подумаю, — я повернулася до нього, але в ту ж мить пролунав сигнал готового замовлення. — Мені треба йти.

Кріс відпустив і м’яко поцілував у щоку.

— Нам треба все обговорити… Інакше я не зможу нормально працювати. Ти мене сильно заплутав.

— Домовились, — він ще раз поцілував у те саме місце і вийшов.

Коли ми з Ліндою вийшли з кафе, машина Кріса вже чекала.

— Бачу, у тебе сьогодні плани кращі, ніж у мене, — хмикнула Лінда.

— До зустрічі! — я помахала їй і перейшла дорогу.

Кріс вийшов і відчинив мені дверцята.

— То куди ми їдемо? — я ненавиджу сюрпризи.

— Побачиш, — він завів двигун.

Ми приїхали до того самого озера, де вчора вперше поцілувалися.

Але сьогодні я бачила всю його красу: захід сонця відбивався у воді, немов хтось розлив золото по хвилях.

Ми сіли на ту ж лавку.

— Мені здається, ти хотіла щось спитати? — він дивився на мене уважно.

— Не знаю, з чого почати… — я вбирала очима краєвид.

— Я відповім чесно. Щоб ти не спитала.

Я глибоко вдихнула.

— Ти так хотів залишитися тоді, вночі… але все одно пішов. Я навіть не почула, як. Чому?