Глава 1. Старе і нове.

— Скарлет Аврора Вілсон, якщо ти не приїдеш на цих вихідних, я викреслю твоє ім’я із заповіту! — ось чого мене навчило життя: коли мама називає мене повним ім’ям, вибору в мене вже немає.

— Мам, я не дуже хочу летіти через усю країну…

— Не хочу слухати. І я, і твоя сестра вимагаємо, щоб ти була тут у суботу.

— Мам, сподіваюся, причина не черговий ремонт у будинку? Дженні може просто надіслати фото — я й так усе побачу.

— Я не про Дженні. Шарлотта обіцяла приїхати й розповісти якусь новину. Не знаю, чим вона може здивувати, але попросила, щоб я будь-яким способом зібрала всіх.

Мені нічого не залишалося, окрім як погодитися.
Я говорила з Шарлоттою кілька днів тому — вона й словом не обмовилась про свої плани приїхати. Ми не бачилися з нею з її випускного — минуло вже більше пів року.

Вона — моя молодша сестра. Дженні — старша.
Є ще Колін — найстарший із нас. Ми з ним були дуже близькі… до однієї вечірки. Потім він поїхав до Лондона і ми більше не спілкувалися. Звісно, я сумую. Дуже.

З Дженні все інакше. Ми ніколи не були близькі. Інколи мені здається, що вона мене просто ненавидить. Мама ж каже, що в Дженні просто «складний характер».

***

Літак приземлився.
Переліт дався мені набагато легше, ніж я очікувала — майже весь час проспала. Щоправда, це відбилося на зовнішності: волосся розтріпане, обличчя набрякле, ніби я всю ніч веселилася з друзями.

В аеропорту мене ніхто не зустрів — і, мабуть, на краще. Так у мене буде трохи більше часу морально підготуватися до возз’єднання сім’ї.

Таксі рушило до маминого будинку. Погода саме така, як я люблю: похмура, із запахом дощу у повітрі.
Будинок не змінився. Хіба що гліцинія ще сильніше оплела стіни.
Колись я любила сидіти на терасі, пити щось тепле й думати.

Думати про своє життя, про плани.
Про те, до якого коледжу вступати, з ким варто зустрічатися, а кого краще уникати.
Думати, якою буде моя майбутня сім’я — такою ж, як та, в якій я виросла, чи, можливо, нормальною.
Ця тераса зберігає всі мої думки, і тепер, коли я знову тут, вони накривають мене хвилею, змушуючи згадувати те, про що я не хочу думати.

Але поки що я не готова.
Я просто хочу спокійно зайти в дім і ні про що не хвилюватися.

Я постукала у важкі дубові двері.

— Скарлет, дорога, вітаю вдома! — із натягнутою усмішкою Дженні обняла мене й запросила жестом до хати. — Мама щойно дістала з духовки твою улюблену лазанью.

Боже, Дженні. Треба визнати — вона гарна акторка. Якби я не знала, що вона моя сестра, то, мабуть, навіть повірила б, що вона щиро мені рада.
Вона змінилася: її білосніжне волосся відросло майже до пояса, фігура стала підтягнутою — схоже, почала ходити до спортзалу.
У нас у всіх блакитні очі, але в мене, як і в Коліна, волосся темніше.

Я пішла за сестрою на кухню. Стіл перетворювався на святковий — гадаю, це старання Дженні. Мама ніколи не переймалася декором, її більше турбувало, щоб ніхто не залишився голодним.

— Скарлет, привіт, люба! — мама поцілувала мене в щоку. Я відповіла тим самим. — Добре долетіла? Без пригод? Сподіваюся, ти голодна?
Вона говорила, розставляючи тарілки на стіл і навіть не дивилася в мій бік.

— Усе добре. А де Шарлотта й Колін?

— Колін уже під’їжджає, а Шарлотта буде трохи пізніше, — відповіла Дженні, наливаючи мені келих вина. Я кивнула у знак подяки й зробила ковток.

— Я піду переодягнуся. Моя кімната все ще моя?

— Звісно, я там нічого не чіпала.

— Ага, не скажеш того про мою, — втрутилася Дженні. — Мама зробила там справжню оранжерею! Там навіть тюльпани цвітуть, тюльпани, Скарлетт, у листопаді!

Мама лише розсміялася.

Я піднялася до своєї кімнати. Справді, зелені в домі стало набагато більше — схоже, у мами з’явилося нове хобі.
Моя кімната майже не змінилася. Хіба що плакати з Едвардом і Беллою я б таки зняла. Колись я шаленіла від «Сутінок». Втім, мабуть, і досі трохи шаленію.

Речей я взяла небагато. Для нашої «невимушеної сімейної зустрічі» підійдуть звичайні чорні джинси й легка рожево-барбійна кофтинка.

І тут унизу почувся чоловічий голос.
Мабуть, приїхав Колін.

На півдорозі до вітальні я розумію: це не один чоловічий голос, а кілька.

Я почала спускатися сходами. Мама стояла біля обіднього столу, Дженні сиділа на дивані поруч із Коліном — і ще з кимось.
Незнайомець сидів до мене спиною, я бачила лише його широкі плечі й русяве волосся.

У цю мить Колін підвів на мене погляд, і я перевела очі на нього.
Мій старший брат став справжнім красенем. Його очі — кольору глибокого океану, а обличчя прикрашала легка, дводенна, певно, щетина. Він змінився — втім, як і я, як і всі ми.
Він був моїм старшим братом, другом, опорою й підтримкою, яка одного дня вирішила втекти від мене. Не знаю, чи то через почуття провини, чи просто з власної примхи. Можливо, він просто більше не хотів мене бачити.

— Привіт, Скай, — він вигадав це прізвисько, коли мені було чотири і відтоді для нього я — тільки Скай. — А ти, сестричко, змінилася… навіть жінкою стала.

— А ти не очікував? — я підійшла й обійняла його. — А це хто з тобою?

— Я — Тревіс, — хлопець підвівся й потиснув мені руку.

— Мій друг, ми працюємо разом, — пояснив Колін.

У кімнату увійшла мама.

— Так, дітки, всі за стіл! Ми з Дженні дуже старалися.

Стіл був неймовірно гарний: посередині лежали осінні прикраси — маленькі гарбузики, горіли великі й малі свічки, у вазах стояли букети з гілок, на яких висіло листя кольору полум’я.
Кімнату наповнював аромат осені — затишку й тепла.

Давно я не відчувала нічого подібного в цьому домі. Настрій мимоволі покращився. Поки що.

Мама приготувала лазанью, запечену індичку, купу овочів — усе це нагадувало ті часи, коли ми з нею в дитинстві влаштовували «репетиції Дня подяки».
Мама сіла на чолі столу — як завжди, нагадуючи всім, хто тут господиня. Ліворуч від неї — Колін і Тревіс, праворуч — Дженні та я.