Розділ 29 — Тиша після шторму

Місто в долині більше не плакало. Туман зник. І хоча дерева ще зберігали шрами битви, повітря вперше за довгий час стало легким.

Ребека йшла крізь руїни старого замку. Там, де колись спали духи минулого, тепер був спокій.

Вона торкнулась стіни — і побачила спогади. Свій страх. Свої сумніви. І силу, яку отримала не від магії — а від себе.

Почула кроки. Повернулась. Адріан.

— Схоже, світ не згорів, — усміхнувся він.

— Але майже.

Він підійшов ближче. Її долоня лягла на його груди — під пальцями було серце. Живе. Для неї.

— Що тепер? — запитала вона.

— Жити. Разом.

На верхівці замку, де вітер ще пам’ятав шепіт стародавніх, стояв камінь із печаткою. Той самий, що зберігав силу Ключа.

Ребека знала: він ще може відновити магію крові, зробити її безсмертною. Королевою. Істотою.

Але вона вже не шукала влади.

Вона простягнула руку — і замість того, щоб увібрати силу, вона її відпустила. Камінь тріснув, а з нього вирвався промінь світла й розчинився в небі.

Ключ більше не існував.

— Я обрала не силу, — сказала вона. — А любов.

Адріан стояв поруч. Він не просив її змінюватися. Лише приймав.

— І я обрав тебе. Не через пророцтво. А тому, що без тебе цей світ — порожній.

Їхні руки з’єдналися. І ніч більше не здавалася страшною.

Пройшло кілька місяців.

У маленькому будинку біля озера, що колись був покинутим притулком, тепер горіло світло. Там пахло чаєм і старими книгами.

Адріан стояв біля вікна. Сонце торкалось його плечей. Шрами залишились — але вони більше не боліли. Вони нагадували, що він живий.

Ребека вийшла з кімнати, загорнувшись у його сорочку.

— Тобі личить, — посміхнувся він.

 — Звісно. Це вже моя сорочка.

Вона торкнулась його обличчя, легенько, ніби шукала підтвердження, що це не сон.

— Ми справді… залишились? Разом?

— Так. Ми не втекли від темряви — ми пройшли крізь неї.

Він поцілував її. Цього разу — не на прощання. А як початок.

На вулиці здійнявся вітер, і Місяць вийшов з-за хмар. Він вже не був кривавим. Лише срібним. Чистим. І відбивався у двох поглядах — що більше не боялись бути разом.

Кінець.