Розділ 28 — Пульс Місяця

Земля глухо тремтіла. В небі сходив Місяць — але не срібний, а кривавий. Затемнення вже почалося.

Ребека стояла перед вівтарем у самому серці Священної Печери. На її грудях — знак пульсував червоним світлом. Ключ в ній уже пробудився повністю.

— Ти впевнена? — запитав Адріан, стоячи за спиною.

— Ні. Але я відчуваю… що все, ким я була, привело мене сюди.

Тінь повільно ковзала по місячному диску. Час спливав.

Тоді вона поклала руки на вівтар. Кров з долонь капнула на камінь, і він спалахнув живим світлом.

— Прийми. — В голосі Ребеки не було страху.

Полум’я вирвалося з печери, зливаючись із небом. На мить здавалось, що навіть зірки згасли.

І тоді — вона побачила себе. З середини. З минулого.

Батько. Мати. Її народження. Магія крові. Печать. Ключ. Пророцтво. Але серед усього — образ Адріана. Він не зникав. Був всюди.

Третій Клан вже був поруч. Їхні лідери — покручі темної магії й забутої крові — вийшли на кам’яний майданчик, оточуючи печеру.

— Віддай силу, дитя! — кричала Темна Володарка. — Вона не твоя!

Але Ребека вже не була дитиною. Вона ступила вперед, і кожен її крок лунав, наче удар серця самого світу.

— Це моя кров. І мій вибір.

Одна з істот кинулась до неї — але Ребека підняла руку, й полум’я спалахнуло з-під землі, поглинаючи ворога.

— Я не боюсь вас. Але я боюсь стати вами.

Її голос лунав по скелях. Адріан стояв позаду, готовий прикрити її в будь-яку мить, але… вона вже не потребувала захисту. Вона сама стала силою.

І саме тоді вона зробила вибір.

— Я не стану королевою крові. Я знищу печать. І залишусь людиною.

І з тіла Ребеки вирвалося світло — не спопеляюче, а чисте. Воно охопило вівтар, землю, ворогів. Кров, що була силою — стала даром.

Третій Клан зник. Назавжди.

Все стихло. Вітер більше не стогнав. Небо прояснилось. Місяць повернувся до срібла.

Ребека впала на коліна, спустошена. Її тіло ще дрижало. Але вона — жила.

Адріан підбіг, підхопив її, обійняв.

— Ти це зробила…

Вона мовчки пригорнулась. Її серце билося тихо, але впевнено.

— І що тепер? — прошепотіла вона.

— Тепер ми маємо вибрати — ким бути далі. Але не за пророцтвом. А за серцем.

Він торкнувся її лоба, потім губ — і їхній поцілунок більше не був втечею. Це була обітниця — що навіть у світі, де існує кров, тінь і вогонь — є місце для світла, створеного двома серцями.