Розділ 27 — Місце Сплячого Вогню

Вони стояли перед скелею, на якій не було нічого — лише тріщина, схожа на блискавку. Ребека торкнулася її долонею, й на шкірі знову спалахнув срібний знак.

Скеля відступила — розчинилась, відкриваючи вузький прохід. Всередині — холод. Тиша. Запах попелу.

— Це тут, — прошепотіла вона. — Я відчуваю пульс. Він… у мені.

Адріан пішов поруч, тримаючи її за руку.

Коли вони увійшли глибше, стіни почали мерехтіти. Знаки старовинної мови — мов кров, що пульсувала по каменю.

— Це місце збудували перші, — сказав Адріан. — Воно живе. Воно знає, хто ти.

Попереду був вівтар. Ребека підійшла до нього, і на ньому одразу спалахнув символ місяця, що заливався полум’ям.

У грудях — жар. Ключ пробуджувався.

Коли вони вийшли з печери, світ здавався іншим. Не просто сірим — спотвореним. І саме тоді з лісу вийшло воно.

Гонча.

Масивне, з тілом як з диму й тіней. Очі — червоні, як зола. Коли воно рикнуло, повітря затремтіло.

— Не рухайся, — прошепотів Адріан.

— Воно чує кров. Мою.

Звір рвонувся. Адріан відкинув Ребеку й зустрів удар. Вони впали, борючись, але гонча була нечутлива до меча.

— Треба його спалити, — крикнула вона, і її долоні спалахнули. Полум’я — живе, біле, обпекло повітря.

Ребека вдарила. Прямо в серце чудовиська. Вогонь прошив його, воно завило — і розсипалось у попіл.

Вона впала навколішки.

— Ти в порядку? — Адріан кинувся до неї.

— Так. Але… воно бачило мене. Воно знало, хто я.

— Нічого. Я з тобою.

Він обійняв її, й світ на мить знову став тихим.

Вони сховалися в печері. Повна тиша. Лише потріскуючий вогонь.

Адріан скинув свій плащ і накрив Ребеку.

— Замерзла?

— Лише трохи.

Він сів поруч, дозволяючи їй покласти голову на плече. Його пальці м’яко ковзали її волоссям.

— Я думав… що вже нічого не здивує мене в цьому світі. Але ти — перевернула моє існування.

— Я боялась, що ти зникнеш, — прошепотіла вона

— Я ніколи не піду від тебе. Навіть якщо доведеться спалити цей світ… Я виберу тебе.

Ребека підняла очі. Їх погляди зустрілись — не у пристрасті, а в глибокому розумінні.

Адріан торкнувся її щоки. Повільно, з ніжністю, ніби боявся зламати кришталеву частину душі. Потім поцілував її — не палко, а тепло. Як обітницю.

— Спи, кохана. Завтра все зміниться. Але цієї ночі — ми живі.

Ребека заснула в його обіймах. А він не зімкнув очей. Лише тримав її — наче тримав саму надію.