Розділ 26 — Сон Вогню

Ніч опустилась над гірською ущелиною, де зупинилися Ребека й Адріан. Вогонь у каміні потріскував, кидаючи тіні на стіни занедбаної вежі.

Ребека спала — але сон її був неспокійний.

Вона стояла в білосніжному вбранні серед попелу. У небі пульсувало червоне світло, а місяць… зник. Його місце зайняло око — чорне, всевидяче.

Перед нею стояли сотні — вампіри, упирі, маги — всі з опущеними головами.

А на її голові — корона з полум’я. Вогонь охоплював тіло, не обпалюючи, а зливаючись з нею.

— Ти стала тим, ким маєш бути, — пролунав голос із тіні. — Суддею. Королевою крові.

Ребека хотіла відповісти, але губи не слухались. Вогонь у грудях запульсував сильніше, й вона прокинулась, вся у поту, задихана.

— Це був сон… чи пророцтво? — прошепотіла вона.

 Адріан, який сидів поруч, одразу нахилився

— Я відчув. Ти тремтіла, як лист. Що ти бачила?

— Себе. Вогненну… і самотню.

Він ніжно обійняв її.

— Я не дозволю цьому статися. Ти не одна. І не будеш. Ніколи.

Наступного дня вони вже були в дорозі. Їх мета — Місце Сплячого Вогню, де згідно з легендою, Ключ мав проявити себе в момент повного затемнення.

— Третій Клан вже йде за нами, — сказав Адріан, вдивляючись у далекий обрій. — Я відчуваю їхнє дихання на потилиці.

— Нам лишилось три дні. Затемнення буде в ніч на повню, — відповіла Ребека. — Якщо ми не встигнемо…

— Ми встигнемо.

Їхня поїздка проходила крізь стародавній ліс. Дерева тут шепотіли, ніби пам’ятали кров. З кожним кроком Ребека відчувала, як сила всередині неї зростає. Але з нею — і темрява.

— Адріане… якщо я втраплю в полум’я, і воно мене змінить…

— Я витягну тебе. Навіть із пекла.

Ребека подивилася на нього, і в його очах вона побачила не страх — а віру. Справжню. Глибоку.

Їх пальці зімкнулись, і ліс навколо став мовчазним свідком союзу, який вже неможливо було зламати.