Розділ 24 — Те, що не можна повернути

В камері знову запала тиша. Мати сиділа нерухомо, схожа на мармурову статую. Але в її зіницях щось тремтіло.

— Ти пам’ятаєш вишневий сад? — тихо запитала Ребека, роблячи ще один крок. — Там, де ти ховала листи для батька у дуплі. Я знайшла один, коли мені було дев’ять. Не вміла читати, але зберігала… роками.

Пальці жінки сіпнулися. Ледве помітно. Але Ребека це побачила.

— Ти співала, коли було страшно. Співала мені, коли в селі зникало світло. Пам’ятаєш ту колискову?..

І тоді — зовсім тихо, майже беззвучно — Ребека заспівала. Голос її тремтів, але кожне слово було сповнене болю і надії.

Мати здригнулася. Її голова опустилась. Руки — затрусились.

— Тебе… не мало бути… — прошепотіла вона. — Вони сказали, що я не маю права на дитину. Що я… втратила душу. Але ти… жива…

— Я жива. Завдяки тобі.

На мить — лише мить — у її очах з’явився блиск, схожий на сльози.

Та потім щось змінилося. Темрява затрусила камінням.

Голос матері хрипів, перекручувався:

— ВОНА СТЕЖИТЬ. ВОНА ЧЕРЕЗ МЕНЕ БАЧИТЬ. ВОНА…

Усередині жінки завихрилася сила. Її тіло закрутилося в потоці чорної енергії. Очі запалали білим.

— ВІН ІДЕ. ВОНА ЙОГО ВЕДЕ! ВОНИ ОБИДВА ЗАПЛЯМОВАНІ!

Адріан вхопив Ребеку й рвонув її назад. Удар магії розніс половину стіни.

Вибух засліпив зір. Усе вкрив дим і попіл.

Серед завалів мати Ребеки стояла мов закам’яніла. Але її голос більше не належав їй.

— Ти шукала правду? — пролунав гул, глибший за саме повітря. — Тоді дивись…

У простір прорвалося щось. Постать. Примарна, темна, у тінях і крові. Її обличчя не мало рис, тільки очі — два обпалені місяці.

Ребека відчула, як усе навколо стискається. Дихати стало важко. Вона не могла відвести погляду.

— Ти з її крові, — сказало створіння. — А отже, ти — ключ.

— Хто ти?..

— Та, хто завжди була. Твоя мати — лише вмістилище. А ти — двері.

Адріан рвонувся вперед, розкриваючи щит. Його голос прорізав магію:

— ВОНА — НЕ САМА!

— Але скоро буде, — прошипіла тінь. І зникла.

Мати впала на коліна, знову сама. Сльози котилися її щоками.

— Пробач… Я не могла втримати її… Вона… всередині… вже так давно…

Ребека впала біля неї на коліна.

— Ми знайдемо спосіб. Разом.

Вона підняла погляд на Адріана. І в його очах уперше за довгий час було не лише занепокоєння… а справжній страх.