Розділ 23 — Дорога до півночі

Виїхали ще до світанку. Небо було важке, низьке, мовчазне. Вітер дув із півночі, приносячи запах вологи, старих каменів і чогось гіршого — згаслої надії.

Адріан їхав мовчки, напружений, з поглядом, спрямованим у невидиму точку за горизонтом.

Ребека сиділа поруч. Вона нічого не питала — відчувала, що ця тиша має зміст.

— Там ти побачиш не ту, кого пам’ятаєш, — зрештою сказав він. — Вона… не просто в’язень. Вона стала частиною клану. Частиною прокляття.

— Але вона ж не хотіла цього, правда?

— Ніхто з нас не хотів.

Він перевів погляд на неї. Її лице було спокійним, але руки стиснуті.

— Якщо вона не впізнає мене… Я все одно залишуся. Я скажу їй, хто я.

— А якщо вона нападе? — тихо.

— Тоді ти мусиш зупинити її. Обіцяй мені.

Адріан зупинив карету. Його погляд пронизав її наскрізь.

— Я не зможу. Якщо вона вб’є тебе — я…

— Вона не вб’є. Бо я її донька. Бо я мушу бути сильнішою за минуле.

Ворота були чорні, високі, схожі на щелепи звіра. Їх відчинили без слів — ніби чекали.

Супровід не знадобився — всі знали, хто такий Адріан. І що він веде за собою не просто дівчину — а спадкоємицю крові.

Кам’яні коридори були вологими. З темних глибин тягнуло холодом. Ребека трималася прямо, але серце билося гучно.

Коли двері відчинилися, вона побачила її.

Жінку. Бліду, худу, але горду. Волосся розсипане по плечах, очі — темні, глибокі, чужі.

— Мамо?.. — голос був тонким, майже дитячим.

Жінка не зрушила. Лише подивилася.

— Я не маю доньки, — сказала вона. Її голос був низьким, змішаним з металевим відтінком, що залишають лише ті, хто пройшов через зміну сутності.

Адріан ступив уперед, але Ребека підняла руку:

— Ні. Я сама.

— Я — Ребека. Я жила всі ці роки, вірячи, що ти померла. А ти була тут.

— Я померла, дитино. Ти розмовляєш з тінню.

— Тоді тінь має пам’ять.

Мати здригнулася. Її пальці сіпнулись. На мить у погляді щось змінилося.

— Ти… маєш її очі… твоєї бабусі…

І раптом її тіло напружилось. Очі засяяли червоним.

— ЗАБИРАЙТЕСЯ! ВОНА ПРИЙДЕ! ВОНА ВЖЕ В МОЄМУ РОЗУМІ!

Адріан кинувся вперед, але не встиг — мати Ребеки здійняла руки, і з її долонь вирвався потік чорної сили, що вдарив у стіни. Каміння затріщало.

Ребека стояла в центрі хаосу — і не зрушила. Вона зробила один крок уперед.

— Ти не чудовисько. Ти — моя мати. І я прийшла не для того, щоб судити… а щоб врятувати.